Розділ 9 . Шепіт старого очерету

Болото біля села називали «Гнилим оком». Воно було вкрите густим рястом і високим, гострим очеретом, який на вітрі видавав звук, схожий на людський шепіт. Бабуся завжди казала Софії: «Не клич нікого по імені біля води, бо вода запам’ятає і покличе у відповідь».

​Одного вечора Софія та Уляна засиділися на березі, розпалюючи маленьке багаття. Туман почав підніматися з води — білий, щільний і неприродно холодний.

​— Софіє, нам час іти, — прошепотіла Уляна, озираючись. — Чуєш? Очерет замовк.

​І справді, вітер стих, але очерет продовжував рухатися, ніби крізь нього продирався хтось великий і незграбний. Раптом із самої глибини болота почувся голос. Це був голос мами Софії:

— Софцю, іди сюди... Я знайшла щось гарне для тебе...

​Софія здригнулася. Її мама була в місті, за сотні кілометрів звідси.

— Мамо? — машинально вигукнула дівчина, роблячи крок до води.

​— Не смій! — Уляна схопила її за руку. — Це не вона. Це «Пересмішник». Він краде голоси тих, кого ти любиш, щоб виманити тебе на тонку кригу.

​Софія зупинилася, але було пізно. З води почали підніматися довгі, тонкі пальці, схожі на коріння латаття, але з гострими чорними нігтями. Очерет розсунувся, і дівчата побачили Його. Це була істота з обличчям із вологої глини, замість волосся у нього були довгі водорості, а очі світилися гнилим зеленим світлом.

​Він не йшов, він ковзав по поверхні болота, і за ним тягнувся шлейф із мертвих риб та баговиння. Істота знову відкрила рот, і цього разу звідти почувся голос самої Софії:

— Уляно, допоможи мені... я тону...

​Голос був настільки справжнім, що Уляна на мить завагалася, і цієї секунди було достатньо — коріння-пальці обвилися навколо щиколотки Софії й різко смикнули її в бік трясовини.

Коріння тягнуло Софію вглиб, прямо в чорну, булькаючу пащу трясовини. Уляна, не гаючи ні секунди, вхопила подругу за руки, впираючись ногами в коріння старого ясена.

​— Не дивись йому в очі! — кричала Уляна. — Дивись на мене!

​Раптом Пересмішник завмер. Його глиняне обличчя перекосилося, і він видав звук, схожий на хрускіт сухого очерету. З боку глибинного болота почувся глухий удар дзвона, хоча жодної церкви поблизу не було. Істота повільно відпустила ногу Софії й розчинилася в тумані, лишивши по собі лише запах тини.

​— Він злякався... — прошепотіла Софія, відкашлюючись. — Але кого?

​Туман став настільки густим, що дівчата не бачили власних ніг. Вони йшли навпомацки, поки не наткнулися на дерев'яний поміст. Стежка з гнилих дощок вела до невеликого острівця, де серед кривих берез стояла хатина. Вона була вкрита мохом, а замість фундаменту стояла на високих палях, обплетених корінням, що справді нагадували велетенські лапи птаха.

​Двері відчинилися самі собою. Всередині пахло сушеними жабами, полином і чимось солодким, як старий мед. На печі сиділа стара жінка. Її шкіра була зеленуватою, а замість волосся на голові росли тонкі стебла папороті.

​— Заходьте, не бійтеся, — прокувала вона голосом, у якому чулося квакання жаб. — Пересмішник не заходить до Болотяниці. Він знає, що я можу зварити з його очей зілля для бадьорості.

​Болотяниця злізла з печі. Її пальці були довгими й перетинчастими. Вона підійшла до Софії й торкнулася її щоки холодною рукою.

​— Ти пахнеш містом... і залізом. Це добре. Пересмішник не любить заліза. Але він уже вкрав частину твого голосу, дівчинко. Якщо до ранку ти не забереш його назад, ти назавжди станеш однією з тих риб, що плавають у його свиті.

​На столі перед дівчатами з’явилася миска з темною рідиною.

— Випийте це. Воно дасть вам змогу бачити в тумані те, що приховане. Але пам’ятайте: Пересмішник зараз готує пастку. Він збирає голоси всіх твоїх рідних, Софіє, щоб створити симфонію жаху.

​Раптом хатина здригнулася. Хтось великий почав шкребти палі знизу. Скряб... скряб... І з-під підлоги почувся голос бабусі Софії:

— Дівчатка, відчиняйте... Я принесла вам пиріжків... нащо ви сховалися від бабці?

Софія здригнулася. Голос бабусі за дверима був таким теплим, таким рідним, що ноги самі понесли її до виходу. Вона вже поклала руку на клямку, коли Уляна перегородила їй шлях.

​— Це не вона! — прошепотіла Уляна, очі якої після зілля Болотяниці тепер світилися жовтим, як у кішки. — Дивись крізь шпарину!

​Софія припала оком до дірки в дерев'яній стіні. Замість бабусі під хатиною стояла потворна постать Пересмішника. Він тримав у руках порожній череп великої риби, і саме з цього черепа вилітав ніжний голос старенької:

— Софійко, відчиняй, дитино... холодно мені...

​Болотяниця, що спостерігала за ними з кутка, раптом витягла з-під печі старий, іржавий залізний цвях.

— Залізо ріже ілюзії, як ніж масло, — проквакала вона. — Вийди до нього, дівчинко. Але не слухай вухами. Слухай серцем. Коли він розкриє пащу, щоб вкрасти твій останній подих — встроми це йому в те місце, де має бути совість.

​Софія взяла холодний, важкий цвях. Її рука тремтіла, але вона розуміла: якщо не зупинити це зараз, вона ніколи не повернеться додому.

​Вона штовхнула двері. Туман миттєво кинувся в хатину, приносячи запах гнилої води. Пересмішник стояв прямо перед нею. Він почав змінюватися: його тіло витягнулося, глина на обличчі розгладилася, і перед Софією постала точна копія її самої.

​— Віддай мені залізо, — прошептала «дзеркальна» Софія її власним голосом. — Воно тобі не потрібне. Ми будемо співати разом у очереті... вічно.

​Софія відчула, як її воля слабшає. «Друга Софія» простягнула руку, і дівчина ледь не вклала в неї цвях. Але в останню мить вона згадала слова Уляни: «Не слухай вухами». Вона закрила очі. Шепіт став просто шумом вітру, а солодкий голос — огидним скреготом.

​З криком Софія зробила випад вперед і щосили встромила іржаве залізо прямо в груди Пересмішника — туди, де пульсував вкрадений голос.

​Пролунав такий гучний сплеск, ніби в болото впала ціла скеля. Істота розпалася на тисячі дрібних жабенят, які з писком розстрибалися в різні боки. Вкрадені голоси вирвалися на волю — тисячі шепотів, сміху та плачу пронеслися над болотом і зникли в небі.