Розділ 8 . Тінь забутої сестри

Сім'я Олени та Марії щойно переїхала в старий, але величний будинок на околиці міста. Будинок №13 по вулиці Кленовій стояв пусткою понад двадцять років. Старі меблі, вкриті білими простирадлами, нагадували застиглих привидів, а повітря пахло пилом та сухими травами.

​Олена відразу зайняла найбільшу кімнату на другому поверсі. Вона розставляла свої книги, коли почула тихий скрип. Марія стояла в коридорі, дивлячись на вузькі, круті сходи, що вели вгору, на горище.

​— Оленко, там хтось є, — прошепотіла Марія, стискаючи в руках старого плюшевого ведмедика.

— Маш, це просто старий будинок. Він скрипить від старості, — відмахнулася Олена, не відриваючись від справи.

​Але Марія не рушила з місця. Вона стверджувала, що чує тихий, жалібний плач, який доноситься з-за зачинених дверей нагорі.

​Вночі, коли батьки заснули, Олена прокинулася від того, що в кімнаті стало холодно. Вона вийшла в коридор і побачила, що двері на горище прочинені. Звідти тягнуло вогкістю та дивним, солодкуватим запахом тліну.

​Олена піднялася сходами. Горище було величезним, заваленим старими скринями та поламаними меблями. У центрі стояв старий, поржавілий триколісний велосипед. Раптом він сам собою рушив з місця, проїхавши кілька сантиметрів по порошній підлозі. Скрип-скрип...

​Олена завмерла. Вона підняла свій фотоапарат і зробила знімок зі спалахом. Коли спалах погас, вона побачила на екрані те, що змусило її серце завмерти. В кутку, за старим кріслом, сиділа маленька дівчинка в брудній сукні. Її обличчя було закрите довгим чорним волоссям.

​Але найстрашніше було те, що в реальності куток був порожнім. На фото дівчинка була, а в кімнаті — ні.

​Раптом плач припинився. З кутка донісся шепіт, який звучав прямо в голові Олени:

— Ти прийшла пограти? Я так довго чекала...

​Тінь від крісла почала відділятися від підлоги, набуваючи обрисів тієї самої дівчинки з фотографії. Вона почала повільно наближатися до Олени, і з кожним її кроком повітря навколо ставало все холоднішим, а світло в фотоапараті почало тьмяніти.

Олена відсахнулася, випустивши фотоапарат із рук. Ремінець зачепився за зап’ястя, і камера повисла, боляче вдаривши її по стегну. Тінь завмерла за метр від неї. У світлі місяця, що пробивалося крізь брудне мансардне вікно, Олена побачила, що дівчинка не просто привид — вона виглядала як вицвіла, стара фотографія, що ожила.

​— Хто ти? — голос Олени здригнувся.

​Тінь повільно підняла руку і вказала на велику скриню, оббиту залізом, що стояла в самому кутку під шаром павутини.

​— Запитай... маму... — прошепотіла дівчинка. Її голос нагадував шелест старих листів. — Запитай, куди подівся мій сміх.

​Раптом на першому поверсі почувся крик Марії. Олена, не тямлячи себе від страху, кинулася вниз сходами, мало не збиваючи батька, який вибіг з вітальні.

​— Олено! Що ти робила на горищі? — голос тата був не просто суворим, у ньому відчувалася справжня паніка.

​— Там дівчинка! Вона сказала... — Олена зупинилася, побачивши бліде обличчя матері. Мама трималася за одвірок, і її пальці тремтіли.

​— Там нікого немає, — відрізав батько, але його очі бігали по сторонах. — Горище зачинене. І більше ніколи туди не ходи.

​Наступного дня, поки батьки поїхали в місто за продуктами, Олена взяла Марію за руку.

— Нам треба знайти ту скриню, Маш. Вона щось приховує.

​Вони знову піднялися нагору. Олена силою відкрила іржавий замок скрині. Всередині було повно старих дитячих речей: мереживні сукні, пара крихітних черевичків і великий альбом зі шкіряною палітуркою.

​Олена відкрила альбом. На першій сторінці було сімейне фото. Тато, мама... і двоє дівчаток. Олена впізнала себе — маленьку, років п’яти. А поруч стояла інша дівчинка, майже її близнючка, з такими самими бантами у волоссі. Але обличчя другої дитини було ретельно вирізане з фотографії гострим лезом.

​— Це... це не я, — прошепотіла Олена, гортаючи сторінки. На кожному знімку друга дитина була або замальована чорним маркером, або вирізана.

​— Її звали Юля, — почувся тихий голос Марії. Вона стояла біля вікна, дивлячись на занедбаний сад. — Вона каже, що вона твоя старша сестра. Вона каже, що коли вона впала з цих сходів, ви просто вирішили забути, що вона існувала. Щоб не було боляче.

​Олена відчула, як у неї холоне кров. Вона згадала дивні сни, які снилися їй у дитинстві — сни про ігри з кимось, кого вона не могла згадати.

​Раптом двері на горище з гуркотом зачинилися. Темрява почала згущуватися, виповзаючи з кутків, як чорна туш. Тінь Юлі знову з’явилася перед ними, але тепер її очі світилися не образою, а люттю.

​— Ви стерли моє обличчя, — пролунав подвійний голос Юлі. — Тепер я заберу ваше.

Темрява на горищі стала густою, як смола. Олена відчула, як холодні пальці невидимої сестри торкаються її обличчя, ніби намагаючись стерти риси її носа, очей та губ. Марія забилася в куток, закривши вуха руками.

​— Ти... ти не була помилкою, Юлю! — крикнула Олена, гарячково гортаючи альбом. — Вони не хотіли тебе стерти, вони просто не могли витримати болю!

​Юля нахилилася над нею. Її обличчя було лише темною плямою, порожнім місцем на полотні реальності. Вона простягнула руку до Олени, і шкіра дівчини почала бліднути, втрачати кольори, стаючи сірою, як старий папір.

​— Дивись! — Олена знайшла те, що шукала. На самому дні скрині, під альбомом, лежав маленький конверт. У ньому були ті самі вирізані шматочки обличчя. Батьки не спалили їх. Вони зберегли їх тут, разом із речами, які не могли викинути.

​Олена тремтячими руками почала прикладати шматочок фотографії з посмішкою Юлі до порожнього місця в альбомі.

​— Я пам'ятаю тебе! — Олена заплющила очі, викликаючи в пам'яті спогад, який роками був заблокований. Тепле літо, сміх, гойдалки в саду... і дівчинка, яка тримає її за руку. — Ти моя сестра. Ти Юля. Ти була тут!

​Як тільки Олена вимовила це ім'я з любов'ю, а не зі страхом, тінь навколо них почала розсіюватися. Чорна постать Юлі раптом спалахнула м'яким білим світлом.