Розділ 7 . Лялька, що не любить тиші

Все почалося в суботу. Мама повела дівчаток на ярмарок, де Аліна побачила її — ляльку в пишній мереживній сукні з обличчям із блідої порцеляни. У неї були дивні очі: занадто ясні, небесно-блакитні, які, здавалося, стежили за кожним рухом.

​— Вона називається Розалія, — сказав продавець, загортаючи іграшку в чорний папір. — Тільки пам’ятайте: вона дуже любить увагу. Не залишайте її на самоті.

​Спочатку Віка теж гралася з Розалією. Але вже першої ночі дівчинка прокинулася від того, що хтось гладив її по волоссю. Вона розплющила очі й побачила ляльку, яка сиділа на краю її ліжка. Розалія мала бути на полиці в кімнаті Аліни, але тепер вона була тут. Її порцелянова рука була холодною як лід.

​Наступного дня Віка навідріз відмовилася брати ляльку до рук.

— Вона на мене дивиться, Аліно! Вона не справжня! — плакала Віка, ховаючись за маму.

​Аліна лише сміялася. Вона посадила Розалію в крісло в кутку вітальні й пішла робити уроки. Але Розалія не звикла, щоб її ігнорували.

​Коли сонце сіло, у будинку почали відбуватися дивні речі. Спершу вимкнувся телевізор. Потім почувся звук розбитого посуду на кухні. Коли мама прибігла туди, вона побачила, що всі тарілки розкладені на підлозі у формі кола, а в центрі сидить Розалія. Її порцелянові губи, здавалося, стали трохи червонішими.

​— Хто це зробив? — суворо запитала мама.

— Це не ми! — в один голос крикнули сестри.

​Віка забилася в куток дивана. Вона побачила, як лялька повільно, майже непомітно, повернула голову в її бік. Одне око Розалії здригнулося, ніби вона підмигнула.

​Тієї ночі Розалія вирішила «покарати» тих, хто перестав з нею гратися. Коли всі заснули, з вітальні почувся дивний звук — цок... цок... цок... Це порцелянові ніжки стукали по паркету.

​Аліна прокинулася від того, що її двері повільно відчинилися. На порозі стояла Розалія. У її маленькій ручці були кравецькі ножиці мами.

​— Ти обіцяла, що ми будемо гратися вічно, — пролунав тонкий, скрипучий голос, схожий на звук тертя скла об скло. — Але Віка образила мене. Тепер я зроблю так, щоб вона ніколи не змогла від мене піти.

​Лялька почала рости. Її сукня роздувалася, заповнюючи собою весь коридор, а порцелянове обличчя почало тріскатися, відкриваючи під собою щось темне й живе.

Розалія стояла в дверях, і її порожні блакитні очі тепер світилися тьмяним, фосфоричним світлом. Аліна спробувала закричати, але голос застряг у горлі — повітря в кімнаті стало густим і солодким, як запах старих парфумів, від якого паморочилося в голові.

​— Віка не хоче гратися... — проскрипіла лялька, роблячи крок уперед. Її порцелянові суглоби видавали звук, схожий на хрускіт сухого гілля. — Тоді вона сама стане іграшкою. Іграшки не плачуть. Іграшки не йдуть геть.

​Аліна кинулася до кімнати молодшої сестри. Вона побачила жахливу картину: Віка лежала на ліжку, але не могла поворухнутися. Її шкіра на руках стала неприродно білою та гладенькою, ніби вкрилася шаром дорогої кераміки. Дівчинка намагалася розплющити рота, але її губи застигли в ідеальній, нерухомій посмішці.

​— Мамо! — нарешті вигукнула Аліна, але двері в мамину спальню раптом зникли. Замість них на стіні з’явилися тисячі маленьких іграшкових дверцят, з яких визирали гудзикові очі інших ляльок.

​Розалія засміялася. Цей звук нагадував розбите скло, що падає на камінь. Лялька почала рости, її сукня роздулася, заповнюючи весь коридор мереживом, яке перетворювалося на липку павутину.

​— Я створю для вас ідеальний ляльковий будиночок, — прошепотіла Розалія. — Тут ніхто ніколи не подорослішає.

​Аліна зрозуміла: лялька замикає їх у просторі, де час зупинився. Кімната почала змінюватися — стіни стали рожевими, меблі зменшилися, а вікна перетворилися на намальовані картинки. Вони ставали частиною колекції.

​— Віко, тримайся! — Аня схопила сестру за руку, яка на дотик уже була холодною та твердою, як камінь.

​Раптом Аліна згадала слова продавця: «Вона дуже любить увагу». А що, як позбавити її цієї уваги? Що, як змусити її відчути себе просто... річчю?

Аліна відчувала, як кімната навколо них перетворюється на картонний макет. Повітря ставало сухим і пахло клейстером та старою тканиною. Шкіра на її власних пальцях почала блищати, стаючи гладкою та твердою.

​— Ще трішки... і ви станете ідеальною колекцією, — проскрипіла Розалія. Вона виросла майже до стелі, її сукня роздулася, перекриваючи єдиний вихід з кімнати. Лялька підняла руку, і з її порцелянових пальців вирвалися тонкі, прозорі нитки, що потягнулися до зап'ястків Аліни.

​— Аліно , не піддавайся! — прошепотіла Віка . Її голос звучат тихо, наче з-під шару вати. Вона вже не могла поворухнути ногами — вони зрослися в єдину порцелянову підставку.

​Аліна зрозуміла: якщо Розалія прикріпить нитки, вони стануть маріонетками в її грі. Назавжди. Вона озирнулася навколо. У цьому викривленому ляльковому світі все було несправжнім, намальованим. Крім однієї речі.

​На грудях Розалії, там, де мало бути серце, виднілася маленька, ледь помітна шпарина. А поруч із нею, на золотому ланцюжку, що звисав з шиї ляльки, висів крихітний заводний ключик.

​— Це воно! — здогадалася Аліна. — Її сила в механізмі!

​Аліна зробила вигляд, що піддається. Вона розслабила руки, дозволяючи ниткам наблизитися. Розалія, засліплена перемогою, нахилилася нижче, щоб закріпити пута.

​— Так... будь слухняною лялькою... — прошепотіла Розалія.

​В ту ж мить Аліна різко смикнулася вперед. Вона ігнорувала холодне мереживо сукні, що обпікало шкіру, і схопила золотий ключик. Лялька закричала — цей звук був схожий на скрегіт металу по склу. Її порцелянове обличчя вкрилося глибокими тріщинами.

​— НІ! НЕ СМІЙ! — закричала Розалія, намагаючись відштовхнути дівчину.

​Аліна з усієї сили встромила ключик у шпарину на грудях ляльки й повернула його. Почувся гучний скрегіт пружини. Крррк... Крррк... Крррк...

​Світ навколо них закрутився. Рожеві стіни почали осипатися сірим попелом. Розалія почала зменшуватися, її велична сукня перетворювалася на брудне ганчір’я. Зі шпарини на її грудях вирвався густий чорний дим, заповнюючи кімнату.