Розділ 6 . Остання посмішка

Все почалося з посилання у приватному повідомленні від аноніма. «Спробуй цей фільтр — він покаже твою справжню суть». Віка, не вагаючись, натиснула на лінк. Додаток називався просто: «FaceTruth».

​Коли вона навела камеру на себе, екран телефону на мить потемнів. Потім з’явилося її обличчя. Фільтр працював дивно: він не додавав макіяж чи вушка, він робив її шкіру ідеально гладенькою, а очі — величезними й блискучими. Але була одна деталь: посмішка на екрані була трохи ширшою, ніж у реальної Віки.

​— Дивись, Кіро, як круто! — Віка зробила селфі.

​Але коли вона прибрала телефон від обличчя, Кіра ледь не впустила свій стакан із соком.

— Віко... твоя посмішка... вона не зникла.

​Віка підійшла до дзеркала. Вона розслабила м’язи обличчя, але її губи все ще були розтягнуті в неприродному, натягнутому оскалі. Це виглядало так, ніби хтось невидимий тягне кутики її рота вгору за допомогою ниток.

​— Це просто судома, — спробувала сказати Віка, але через посмішку слова звучали нечітко, наче шипіння.

​Вона знову глянула в телефон. Додаток автоматично зробив ще одне фото. Тепер на знімку за спиною Віки стояла висока постать, обмотана чорними дротами, що виходили прямо з екрана смартфона. Постать тримала в руках віртуальний «повзунок» фільтра й повільно тягнула його вправо.

​— Кіро, я не можу закрити рот! Мені боляче! — Віка схопилася за щелепу, але її пальці пройшли крізь шкіру, як крізь пікселі на моніторі.

​На екрані телефону з’явився напис: «Обробка завершена на 20%. Не вимикайте пристрій, інакше ваше обличчя залишиться в хмарі назавжди».

​Раптом телефон Віки сам почав дзвонити всім її контактам по відеозв'язку. І кожен, хто піднімав слухавку, бачив обличчя Віки... а через секунду їхні власні обличчя теж починали розтягуватися в ту саму болісну, вічну посмішку.

Віка впала на диван, закриваючи обличчя руками, але її пальці проходили крізь щоки, наче крізь биті пікселі. На екрані телефону відсотки завантаження невблаганно повзли вгору: 45%... 46%...

​— Кіро, знайди... знайди, хто це зробив! — прошипіла Віка. Кожне слово давалося їй із болем, бо м’язи обличчя були натягнуті до межі.

​Кіра схопила свій планшет і почала гарячково шукати інформацію про додаток «FaceTruth». Пошуковики видавали лише помилки, але в глибинах одного забутого форуму вона знайшла гілку десятирічної давнини.

​Там була лише одна фотографія дівчинки на ім'я Еліс. Вона була першою тестувальницею схожої програми ще у 2016 році. На фото її обличчя було розмитим, але посмішка... та сама неприродна, застигла посмішка, що й у Віки зараз.

​— Тут написано, що Еліс зникла прямо зі своєї кімнати, — прошепотіла Кіра. — Поліція знайшла лише її телефон, який був настільки гарячим, що розплавив стіл. А на екрані було останнє повідомлення: «Дякую за фільтр, тепер я ідеальна».

​Раптом світло в кімнаті почало блимати. З динаміків телефону Віки почувся дитячий сміх, який перейшов у механічний скрегіт.

​— Вона тут... — Віка вказала тремтячим пальцем на дзеркало в передпокої.

​У відбитку дзеркала за спинами дівчат стояла та сама постать у чорних дротах. Але тепер вуаля з дротів трохи піднялася, і Кіра побачила обличчя Еліс. Воно було не з плоті — воно складалося з тисяч маленьких мерехтливих кодів. Еліс простягнула руку прямо з екрана Вічиного телефону, і її довгі, схожі на кабелі пальці почали обвиватися навколо шиї Віки.

​— Мені... самотньо... у хмарі... — пролунав голос із динаміка. — Потрібно... оновити... систему...

​— Кіро, дивись на дату під фото Еліс! — вигукнула Віка, борючись із задухою. — 13 жовтня! Це сьогодні! Рівно десять років!

​Кіра зрозуміла: додаток активується лише раз на десять років, щоб знайти «нове обличчя» для своєї іконки. І якщо вони не зупинять завантаження до 100%, Віка стане просто набором даних у чужому телефоні.

​— Є лише один спосіб, — Кіра подивилася на Еліс у дзеркалі. — Нам треба завантажити в додаток щось таке, що він не зможе «відредагувати». Щось справжнє, що не має обличчя!

​Еліс повільно виходила з екрана телефону. Її пальці-кабелі вже торкнулися плеча Віки, і там, де вони проходили, шкіра перетворювалася на дрібний цифровий шум. Віка вже не могла кричати — її рот був зафіксований у вічній, болісній посмішці «FaceTruth».

​— Твоє життя... занадто яскраве... — прошелестів голос із динаміків. — Віддай його мені... Або знайди ту... хто хоче сяяти... так само сильно.

​На екрані смартфона раптом з’явився список контактів Віки. Стрілка курсора зупинилася на імені Ангеліни — головної суперниці Віки в школі, яка щодня писала злі коментарі під її фото та мріяла про таку ж популярність.

​— Одне натискання... — прошепотіла Еліс, схиляючись над Вікою. — Відправ їй посилання. Вона відкриє його. Вона хоче бути ідеальною. І тоді ти станеш вільною.

​Віка подивилася на Кіру. Її очі були сповнені сліз, але губи продовжували посміхатися. Палець Віки завис над кнопкою «Відправити». Це було так просто — позбутися цього жаху, перекинувши його на ту, хто її ненавидить.

​— Віко, ні! Не роби цього! — крикнула Кіра. — Якщо ти це зробиш, ти станеш такою ж, як Еліс! Ти станеш частиною цього коду!

​— Вона... заслужила... — прошипіла Еліс, підштовхуючи руку дівчини.

​Відсотки завантаження сягнули 98%. Тіло Віки вже майже повністю складалося з мерехтливих кубиків-пікселів. Вона подивилася на повідомлення, підготовлене для Ангеліни, а потім на своє відображення в чорному екрані.

​— Ні, — ледь чутно видихнула Віка через силу.

​Замість того, щоб натиснути «Відправити», Віка різко розвернула камеру телефону на саму Еліс і натиснула кнопку «Інверсія фільтра».

​— Якщо ти хочеш моє обличчя, — прошепотіла Віка, — спробуй витримати свою власну порожнечу!

​Телефон видав пронизливий звук, схожий на крик тисяч зламаних комп’ютерів. Фільтр почав обробляти обличчя Еліс, накладаючи на нього нескінченні шари «покращень». Але оскільки Еліс сама була кодом, система зайшла в нескінченний цикл. Постать у дротах почала викривлятися, її розривало на шматки білого шуму.