Розділ 5 . Ті , що не сплять у тумані

Все почалося після великої зливи. Земля біля старої огорожі цвинтаря розмокла й осіла, оголивши коріння старого дуба та щось блискуче між ними.

​Оля прийшла додому з прогулянки, міцно тримаючи щось у кулачку.

— Дивись, Яно, мені бабуся дала, — прошепотіла вона, розтискаючи пальці.

​На долоні лежала стара срібна обручка з потьмянілим каменем. Але камінь не був дорогоцінним — він був схожий на шматочок застиглої крові.

​— Яка ще бабуся? — нахмурилася Яна. — У цьому селі немає нікого, крім нас і лісника.

​— Вона там, за деревом. Вона сказала, що їй дуже холодно, і просила, щоб я її зігріла, — Оля одягла обручку на мізинець.

​Тієї ж ночі Яна прокинулася від дивного звуку. Скряб... скряб... Ніби хтось довгими нігтями проводить по дошках підлоги під ліжком. Вона затамувала подих. Звук перемістився до дверей.

​Яна ввімкнула нічник. Оля стояла посеред кімнати. Її нічна сорочка була брудною від вологої землі, а з волосся сипався чорний чорнозем. Вона дивилася в куток, де було абсолютно порожньо.

​— Вона каже, що її сукня занадто тісна, — прошепотіла Оля, не повертаючи голови. — Вона хоче позичити мою.

​Раптом повітря в кімнаті стало настільки холодним, що з рота Яни пішла пара. У кутку почала формуватися постать. Це не був туман чи тінь. Це була висока, висохла жінка в залишках весільної сукні, яка була вкрита могильним пилом. Її очі були зашиті грубими нитками, а пальці, якими вона тягнулася до Олі, були позбавлені нігтів.

​— Віддай обручку! — крикнула Яна, кидаючись до сестри.

​Але Оля не поворухнулася. Вона підняла руку, і срібна обручка на її пальці почала світитися пульсуючим червоним світлом. Жінка-мрець зробила крок вперед, і під її босими ногами на підлозі почала проступати чорна пліснява.

​— Вона не віддасть, — пролунав голос мертвої нареченої. Він звучав не з її вуст, а прямо в голові Яни. — Тепер ми одна сім'я. Навіки під землею.

​З-під підлоги почали доноситися інші звуки. Стукіт. Глухий стукіт сотень рук по дереву. Ті, хто лежав за огорожею цвинтаря, почули поклик обручки. Вони йшли до будинку.

Яна схопила Олю за плечі, намагаючись відтягнути її від мертвої нареченої, але сестра була важкою, ніби налитою свинцем. Підлога під їхніми ногами раптом здулася. Зі щілин між дошками почала вириватися не вода, а сухий, чорний пил і жирна, холодна земля.

​Гуп! Гуп! Гуп!

​Удари знизу ставали сильнішими. Дерево тріщало. Перша бліда, обгризена рука пробила підлогу прямо біля ліжка Яни. Потім друга. Вони не просто ламали дошки — вони вигрібали шлях нагору.

​— Олю, прокинься! — закричала Яна, дивлячись, як кімната заповнюється запахом цвілі та сирої землі.

​Наречена в кутку роззявила рота, і звідти вилетіла зграя чорних нічних метеликів. Вони обліпили лампу, і світло згасло з гучним тріском. Тепер єдиним джерелом світла була обручка на пальці Олі — вона пульсувала червоним, як розлючене серце.

​— Ми не можемо вийти через двері! — Яна побачила, як у коридорі з’являються тіні інших мерців. — На горище! Швидше!

​Вона підхопила сестру на руки, долаючи неймовірний опір. Кожен крок був боротьбою. Земля в кімнаті вже сягала кісточок, вона засмоктувала тапки, наче болото. Яна вискочила в коридор і побачила жахливу картину: вхідні двері були виламані, але за ними не було вулиці. Там була лише стіна з чорної землі, яка повільно вповзала всередину будинку.

​Вони задерлися на складну драбину, що вела на горище. Яна зачинила люк і засунула його важкою скринею, але це мало допомогло. Знизу доносилося царапання тисяч нігтів.

​— Яно... — голос Олі став тонким і холодним. — Вона каже, що під землею немає вітру. Там тихо. Там ми всі будемо разом.

​Оля підняла руку, і Яна з жахом побачила, що шкіра навколо обручки почала чорніти й відмирати. Пальці сестри ставали такими ж довгими й тонкими, як у тієї жінки.

​— Дивись! — Оля вказала на маленьке віконце на горищі.

​Там, у світлі місяця, було видно цвинтар. Але він більше не був закинутим. Сотні порожніх могил зяяли чорними дірами, а з них повільно виходили постаті в лахмітті. Вони не йшли — вони пливли над землею, спрямовуючись до їхнього будинку. Весь цвинтар рухався.

​Будинок почав повільно просідати. Земля під фундаментом розверзлася, ковтаючи стіни.

​— Вони затягують нас до себе, — прошепотіла Яна, міцно стискаючи в руці кухонний ніж, який випадково прихопила з тумбочки. — Олю, віддай мені обручку. Зараз же!

​Але Оля лише посміхнулася. Її зуби здалися Яні занадто гострими в темряві.

Підлога горища здригнулася востаннє, і з гучним тріском увесь будинок просів у глибоку прірву, що розверзлася під фундаментом. Яна зажмурилася, готуючись до удару, але замість болю відчула лише сиру прохолоду й запах вологої глини.

​Коли вона розплющила очі, горища більше не було. Вони з Олею опинилися в нескінченному лабіринті підземних ходів. Стіни тут були складені не з цегли, а зі старих трухлявих трун і коренів дерев, що переплелися, наче вени велетенського чудовиська.

​— Олю! — Яна схопила сестру за руку.

​Оля вже не була схожа на дитину. Її обличчя стало білим, як крейда, а очі світилися тим самим червоним світлом, що й обручка. Вона вела Яну вперед, у глибину лабіринту, де стіни почали нашіптувати тисячі імен.

​— Сюди... — прошепотіла Оля. — Вона чекає в головному склепі. Там її серце.

​Вони вийшли в круглу залу, де зі стелі звисали корені дуба. У центрі на кам'яному постаменті лежала та сама наречена. Її грудна клітка була відчинена, але всередині замість серця була лише порожнеча, заповнена чорною землею.

​— Якщо обручка повернеться до господині, вона засне, — пролунав голос нареченої, але цього разу він йшов від самої Олі. — Але хтось має тримати її за руку, щоб вона не почувалася самотньою в темряві.

​Яна зрозуміла жахливу ціну. Мрець не хотів просто прикрасу — він хотів живу душу, яка б зігрівала його вічний холод.

​— Я не віддам тобі сестру! — Яна вихопила ніж і, замість того щоб атакувати наречену, швидко зробила надріз на своїй долоні. — Візьми мою кров! Вона жива, вона тепла! Бери мене замість неї!