Розділ 4 . Заборонене селфі

Все почалося з антикварної крамниці на околиці міста. Софія знайшла там дивне дзеркало в рамі, що нагадувала сплетені зміїні хвости. Воно не відбивало світло, а ніби поглинало його.

​— Подивись, яке воно атмосферне! — вигукнула Марта, вже дістаючи телефон. — Це буде ідеальний фон для мого нового сторіз.

​— Зачекай, — Софія нахмурилася, торкаючись холодного скла. — Продавець сказав, що це дзеркало належало жінці, яка ніколи не з’являлася на фотографіях. Кажуть, вона залишила в ньому свою тінь.

​Марта лише засміялася. Вона стала перед склом, поправила волосся і натиснула на кнопку «фото». Спалах був неочікувано яскравим, на мить засліпивши дівчат.

​Коли зір повернувся, Марта подивилася на екран телефону і зблідла. На фото була вона. На фото була Софія. Але за їхніми спинами, у відбитку дзеркала, стояла третя постать. Висока жінка в чорній вуалі, яка тримала руку на плечі Марти.

​— Соф... ти це бачиш? — прошепотіла Марта, повертаючись.

​Але за ними нікого не було. Тільки порожня кімната магазину.

​Раптом телефон у руці Марти почав вібрувати. Прийшло повідомлення від... самої себе. У чаті було те саме фото, але з підписом: «Твоє обличчя тепер моє. А твоє тіло — лише футляр».

​Марта глянула в дзеркало знову. Її власне відображення почало повільно посміхатися, хоча сама дівчина стояла з кам’яним обличчям від жаху. Відображення підняло руку і приклало палець до губ: «Тсссс...»

​— Тікаймо звідси! — крикнула Софія, хапаючи подругу за руку.

​Але коли вони вибігли на вулицю, Марта помітила жахливу річ. У кожному склі вітрин, у кожному вікні машин і навіть у калюжах на асфальті її відображення більше не повторювало її рухів. Воно жило своїм життям, підкрадаючись до неї все ближче з кожного боку.

Дівчата бігли вулицею, але світ навколо почав змінюватися. Кожна вітрина магазину, кожне дзеркало заднього виду на припаркованих авто тепер було пасткою. Марта випадково глянула на скляні двері аптеки й зупинилася як укопана.

​Її відображення в склі не бігло. Воно стояло, схрестивши руки на грудях, і холодно спостерігало за нею. Найстрашніше було те, що Марта почала відчувати дивну легкість. Вона подивилася на свої руки — вони ставали напівпрозорими, крізь шкіру вже можна було розгледіти малюнок тротуару.

​— Софіє, я зникаю! — голос Марти звучав тихо, наче з-під води. — Я перетворююся на тінь!

​Софія схопила подругу за плечі. Її пальці пройшли крізь плече Марти, ніби крізь густий туман.

​— Тінь у дзеркалі... вона краде твою щільність! — Софія гарячково згадувала слова продавця. — Нам треба повернутися в крамницю. Якщо ми розіб’ємо оригінальне дзеркало, зв’язок розірветься!

​Вони розвернулися й кинулися назад до антикварної лавки. Але місто вже не хотіло їх відпускати. Світло ліхтарів почало викривлятися, створюючи навколо дівчат нескінченні дзеркальні коридори прямо в повітрі.

​Коли вони забігли в крамницю, там було темно й тихо. Тільки те саме дзеркало в рамі зі зміями світилося тьмяним, потойбічним світлом.

​Марта підійшла до нього. Тепер у дзеркалі вона виглядала абсолютно реальною — яскравою, живою, з рум’янцем на щоках. А тут, у кімнаті, вона була лише блідою парою. «Дзеркальна Марта» повільно простягнула руку зі скла, і її пальці — справжні, теплі пальці — торкнулися обличчя справжньої Марти.

​— Дякую за тіло, — прошепотіло відображення. — Тобі там сподобається... у порожнечі.

​— Ні! — Софія підняла з підлоги важку бронзову статуетку. — Марто, закрий очі!

​— Не смій! — вигукнуло відображення голосом Марти. — Якщо ти розіб’єш скло зараз, вона залишиться всередині назавжди!

​Софія завагалася. Її рука здригнулася. Хто перед нею — справжня подруга чи копія, яка маніпулює її почуттями?

Софія замахнулася статуеткою, але її руку зупинив різкий, холодний голос:

​— Розбити скло — значить поховати її душу в уламках. Ви впевнені, що готові до такої ціни?

​З напівтемряви підсобки вийшов продавець. Тепер він не здавався звичайним дідусем — його очі світилися тим самим поглинаючим світло чорним блиском, що й дзеркало. Він тримав у руках старий пісочний годинник, у якому замість піску пересипався сріблястий пил.

​— Марта вже наполовину там, — він кивнув на дівчину, яка стала майже невидимою, як ранковий туман. — Дзеркало не віддає те, що вже спробувало на смак. Потрібен обмін. Тінь за тінь. Життя за життя.

​«Дзеркальна Марта» у склі хижо посміхнулася. Вона вже почала виходити за межі рами: її туфлі ступили на підлогу крамниці, стаючи твердими й справжніми.

​— Соф... не слухай його... — голос справжньої Марти був ледь чутним шелестом.

​Софія подивилася на свою напівпрозору подругу, а потім на дзеркальну копію, що вже простягала руку до дверей. Вона зрозуміла: якщо копія вийде на вулицю, справжню Марту вже ніхто не знайде.

​— Яка ціна? — твердо запитала Софія.

​— Хтось має добровільно стати новим «фоном», — продавець перевернув годинник. — Один крок у скло — і твоя подруга повернеться. Але ти залишишся в світі відбитків, поки хтось інший не зробить селфі перед цим дзеркалом.

​Марта-тінь відчайдушно затрясла головою, але Софія вже все вирішила. Вона підійшла до дзеркала впритул.

​— Софіє, ні! — крикнула справжня Марта, але її голос був занадто слабким.

​Софія торкнулася поверхні скла. Воно було не твердим, а м'яким і теплим, як вода в літньому озері. В ту ж мить, коли вона зробила крок вперед, «Дзеркальна Марта» з криком розпалася на тисячі чорних крапель, а справжня Марта миттєво набула кольорів, щільності й важко впала на підлогу, хапаючи ротом повітря.

​Марта підвела голову й закричала. Перед нею стояло дзеркало, але тепер у ньому була Софія. Вона виглядала спокійною, але її очі були сумними. Вона приклала долоню до скла з того боку.

​— Іди, Марто, — пролунав голос Софії прямо зсередини дзеркала. — І видали те фото.

​Продавець мовчки накинув на дзеркало важку чорну тканину.