Розділ 3 . Готель " Остання сторінка"

​Катя прокинулася від дивного звуку. Це було схоже на те, як хтось повільно дряпає нігтями по дверях їхнього номера.

​— Лізо, припини... це не смішно, — пробурмотіла вона, не розплющуючи очей.

​Відповіді не було. Катя сіла на ліжку й побачила, що Ліза стоїть біля вікна. Її обличчя було блідим у світлі повного місяця.

​— Катю, подивись... — прошепотіла Ліза, вказуючи на скло.

​На вікні, з зовнішнього боку, був відбиток долоні. Але він був занадто великим для людини, а пальців було шість. І найстрашніше — вони були на четвертому поверсі, де немає балкона.

​Катя схопила свій фотоапарат і вибігла в коридор, щоб покликати вчителя. Але коридор змінився. Замість десяти дверей тепер тягнулася нескінченна вервиця номерів, і на кожному з них було написано одне й те саме число: 404.

​— Де всі? — голос Каті здригнувся.

​Раптом з-за повороту почувся дитячий сміх. Це не був веселий сміх — він звучав механічно, ніби зламана платівка. З тіні вийшла маленька дівчинка в сукні старомодного крою. В руках вона тримала ляльку, у якої замість очей були порожні ґудзики.

​— Ви хочете пограти в «хованки»? — запитала дівчинка. — Тільки знайте: той, кого знайде Господар Готелю, стає частиною колекції.

​Дівчинка вказала на стіну. Катя підняла фотоапарат і зробила знімок зі спалахом. Коли на екрані з'явилося зображення, дівчата заніміли: на фото замість шпалер були сотні людських облич, що беззвучно кричали, застиглі в камені стін.

​— Біжимо до ліфта! — крикнула Катя.

​Але коли ліфт відкрився, всередині не було кабіни. Лише чорна прірва, з якої повільно піднімався туман, що пахнув старою сирістю та... крейдою.

Ліфт стояв із розчиненими дверима, зяючи чорною пусткою. Катя відтягнула Лізу від краю шахти якраз у ту мить, коли з глибини почувся звук, схожий на скрегіт металу об камінь. Туман, що виривався звідти, ставав дедалі густішим, набуваючи обрисів довгих, напівпрозорих рук.

​— Катю, воно піднімається! — закричала Ліза, вказуючи на дно шахти, де спалахнули два маленькі червоні вогники.

​Дівчата кинулися геть коридором. Вони бігли повз нескінченні двері з номером «404», але тепер помітили дивну річ: на кожних дверях висіла табличка з іменем.

«Олена, 1998», «Максим, 2005», «Дмитро, 1984»...

​— Це не просто номери, — засапано промовила Катя, зупиняючись біля однієї з дверей. — Це дати. Воно збирає людей роками!

​Вона згадала про свій фотоапарат. На екрані щойно зроблений знімок почав змінюватися. Там, де раніше була порожня шахта ліфта, тепер виднілася висока постать у пошарпаному смокінгу. У Господаря Готелю не було обличчя — лише гладка біла поверхня, на якій проступали чорні літери, що постійно змінювалися, складаючи імена зниклих мешканців.

​— Дивись на фото! — Катя тицьнула екраном у бік Лізи. — На знімку на стіні з’явилася стрілка. Вона вказує на номер 405!

​Вони почали шукати. Серед сотень однакових дверей «404» лише одна була іншою. Номер «405» був написаний не золотою фарбою, а видряпаний чимось гострим.

​Коли Катя штовхнула двері, вони не опинилися в готельному номері. За порогом шумів дощ, а під ногами замість килима була мокра трава. Вони потрапили у внутрішній дворик-сад, який був повністю закритий стінами готелю, що йшли високо в небо.

​— Тут хтось є, — прошепотіла Ліза.

​Посеред саду, під старою сухою яблунею, стояв хлопець у шкільній формі, яка виглядала дуже старою. Він тримав у руках рацію, що видавала лише статичний шум.

​— Ви теж прийшли на екскурсію? — запитав він, не повертаючись. — Я чекаю на свій клас уже двадцять років. Не дивіться вгору. Господар не любить, коли рахують вікна.

​Катя машинально підняла голову. У кожному вікні готелю, що виходило у дворик, стояла постать. Сотні людей дивилися на них зверху вниз абсолютно нерухомо.

​— Якщо хочете вийти, — продовжив хлопець, — вам потрібно знайти книгу реєстрації. Вона в підвалі, там, де туман найгустіший. Але будьте обережні: Господар шукає нове ім’я для своїх дверей.

​Раптом рація в його руках ожила. З неї почувся голос їхнього вчителя:

«Катю! Лізо! Де ви? Ми в автобусі, виходимо швидше, ми запізнюємося...»

​Голос звучат занадто механічно. Занадто правильно.

​Катя міцніше стиснула фотоапарат. Щось у голосі вчителя з рації здалося їй неправильним — занадто ідеальна вимова, без жодної задишки, хоча він мав би хвилюватися.

​— Лізо, не підходь до нього, — прошепотіла Катя, повільно піднімаючи камеру.

​Вона зробила знімок хлопця під деревом. Коли екран блимнув, проявляючи фото, дівчата ледь не закричали. На фотографії під яблунею не було підлітка. Там стояла порожня стійка для реєстрації гостей, а на ній лежала стара, обтягнута людською шкірою книга. Рація, що видавала голос вчителя, висіла на сухому сучку дерева, ніби пастка для мух.

​— Це ілюзія! — скрикнула Катя. — Господар хоче, щоб ми самі підійшли й записали свої імена!

​Раптом постать хлопця почала розмиватися, перетворюючись на високу тінь. Вікна готелю, що виходили у дворик, одночасно відчинилися. Сотні мешканців-привидів почали вилазити на карнизи. Вони не падали, а повільно сповзали вниз по стінах, наче величезні бліді павуки.

​— У підвал! — Катя схопила Лізу за рукав. — Хлопець сказав правду про підвал, але збрехав про себе!

​Вони помітили старий люк у траві, зарослий плющем. Дівчата кинулися до нього, чуючи за спиною шурхіт сотень ніг по цеглі. Катя з силою смикнула за іржаве кільце. Люк піддався, відкриваючи сходи, що вели в густу, сизу темряву.

​Вони заскочили всередину і зачинили кришку якраз у ту мить, коли перші холодні пальці Господаря торкнулися металу.

​У підвалі пахло не вологою, а... бібліотекою. Тут стояли тисячі друкарських машинок. Вони працювали самі собою, вистукуючи нескінченні аркуші тексту. Клік-клак, клік-клак.

​— Вони пишуть наші життя, — Ліза підійшла до однієї з машинок. На аркуші було написано: «Катя та Ліза спустилися в підвал, не знаючи, що вихід знаходиться за полицею з 1984 роком...»