Розділ 2 . Тінь у коридорі

Коридори школи після сьомого уроку завжди здавалися Ані трохи дивними, але сьогодні тиша була майже фізичною. Вона тиснула на вуха, наче вата. Сонце вже ховалося за горизонт, фарбуючи стіни кабінетів у тривожний багряний колір.

​— Надь, ти скоро? — гукнула Аня, заглядаючи в клас.

​Молодша сестра сиділа за останньою партою. Її олівці розсипалися по підлозі, а сама вона завмерла, схилившись над альбомом. Надя не поворухнулася. Її рука з чорним маркером дрібно тремтіла, виводячи дивні, ламані лінії.

​— Надь? — Аня підійшла ближче й відчула, як по спині пробіг холодок. — Що ти малюєш?

​На сторінці була зображена їхня школа, але вона виглядала пошматованою. Вікна були забиті дошками, а з головного входу виповзало щось довге, схоже на тінь із десятками тонких, як голки, пальців. У центрі малюнка були дві маленькі фігурки дівчат, притиснуті до стіни біля кабінету англійської.

​— Він уже тут, — прошепотіла Надя, не піднімаючи очей. — Він прийшов, бо ми забули зачинити двері в бібліотеку.

​— Хто «він»? Перестань, ти мене лякаєш, — спробувала засміятися Аня, але сміх вийшов сухим і коротким.

​Раптом лампи на стелі спалахнули яскравим білим світлом, видали гучний звук «Бзззт!» і одночасно згасли. Школа занурилася в абсолютну темряву.

​Аня швидко дістала телефон і ввімкнула ліхтарик. Промінь світла розрізав морок, вихоплюючи порожні парти й плакати на стінах. Але щось було не так. Коридор за дверима класу змінився. Замість звичної підлоги там зяяла порожнеча, а звідти, з глибини будівлі, донісся звук, від якого серце пішло в п'яти.

​Хрусь... Хрусь...

​Ніби хтось величезною сухою крейдою з силою проводив по дошці. Тільки цей звук йшов не від дошки, а від самих стін, які почали повільно вкриватися тріщинами.

​— Фенрір... — тихо покликала Аня, сподіваючись побачити знайомі сяючі очі свого вовка-захисника.

​Але замість вовка з темряви коридору з’явилася довга біла рука. Вона була настільки худою, що здавалася обтягнутою старим пергаментом. Пальці істоти торкнулися одвірка кабінету — і дерево під ними почало розсипатися на сірий попіл, ніби його стерли велетенською гумкою.

​— Біжимо! — скрикнула Аня, хапаючи сестру за руку.

Аня схопила сестру за руку, і вони вискочили в коридор. Світло ліхтарика тремтіло, вихоплюючи з темряви знайомі стіни, які тепер здавалися чужими. Кожен крок віддавався гуною, ніби школа стала порожньою залізною коробкою.

​— У кабінет англійської! Швидше! — прошепотіла Аня, згадавши малюнок Наді.

​Вони залетіли в клас і щільно зачинили двері. Надя важко дихала, притискаючи до грудей свій альбом. У класі панувала тиша, перервана лише цоканням старого годинника на стіні. Але це було не звичайне цокання — стрілки рухалися назад.

​— Дивись... — Надя розгорнула альбом.

​Малюнок змінився. Постать монстра тепер стояла прямо біля дверей їхнього кабінету. А за спиною істоти з’явилися два вогники — золотистий і срібний.

​— Фенрір! Міла! — з надією вигукнула Аня.

​Раптом під дверима прослизнула тонка смужка туману. Вона закрутилася в центрі класу, набуваючи форми великого вовка з очима, що світилися, як зорі. Поруч із ним спалахнула маленька іскра, яка перетворилася на руду лисицю з пухнастим хвостом. Фенрір низько загарчав, дивлячись на двері, а Міла тривожно забила хвостом по підлозі.

​Гуп... Гуп...

​Хтось почав повільно стукати у двері. Але це не був стукіт руки. Це звучало так, ніби по дереву б’ють сухою кісткою.

​— Відчиніть... — пролунав голос, який був дивно схожий на голос вчителя Ігоря Михайловича, але в ньому не було тепла. — Я забув... поставити вам... оцінку.

​Аня затамувала подих. Вона знала, що вчитель давно пішов додому. Вона подивилася на ручку дверей — та почала повільно повертатися.

​— Надя, малюй! — скомандувала Аня. — Малюй вихід! Якщо він стирає нашу школу, ти маєш намалювати нові двері!

​Надя вхопила маркер. Її пальці вже не тремтіли — вона знала, що Фенрір закриває їх собою. Вона почала швидко малювати на стіні кабінету прямо поверх плакатів з англійським алфавітом.

​Двері класу почали тріщати. Перша біла голка-палець просунулася крізь щілину, перетворюючи дерево на пил.

Двері кабінету англійської тріснули з таким звуком, ніби розкололася крига. Біла, суха рука монстра, схожа на гілку мертвого дерева, просунулася в щілину. Фенрір миттєво опинився попереду. Його срібляста шерсть дибки піднялася на загривку, а з пащі вирвалося глухе, потойбічне ричання.

​— Надя, швидше! Він уже тут! — Аня відступила до стіни, закриваючи сестру собою.

​Надя малювала так швидко, що маркер скрипів по шпалерах. На стіні, прямо між таблицями неправильних дієслів, почали з’являтися контури масивних дубових дверей. Вони не були схожі на звичайні шкільні двері — на них проступали вирізьблені візерунки у формі сплетених гілок і зірок.

​— Готово! — вигукнула Надя, відкидаючи маркер.

​У цей момент двері кабінету розлетілися на сірий попіл. Стирач переступив поріг. Він був набагато вищим за людину, його порожні очниці випромінювали холод, а замість дихання з його грудей виривався шелест старого паперу.

​Фенрір кинувся вперед, перетворюючись на розмиту срібну тінь. Він вчепився в руку монстра, зупиняючи його лише на мить. Міла, маленька вогняна іскра, закрутилася навколо ніг істоти, створюючи бар’єр із рудого полум’я.

​— Тисни на ручку! — крикнула Аня сестрі.

​Надя натиснула на намальовану ручку, і — о диво! — вона виявилася справжньою, холодною та металевою. Стіна розійшлася, відкриваючи прохід у місце, яке зовсім не було схоже на школу.

​Дівчата заскочили всередину, і Фенрір з Мілою останньої миті застрибнули слідом, коли намальовані двері за їхніми спинами з гуркотом зникли, перетворюючись на звичайну рівну стіну.

​Вони опинилися у величезній залі. Стелю було неможливо розгледіти — вона губилася десь у височині серед тисяч підвісних ліхтарів, що світилися м’яким золотим світлом. Навколо них, наскільки вистачало зору, тяглися нескінченні полиці з книгами.