Розділ 1 . Крадійка облич

Сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи небо в колір стиглої вишні. Дванадцятирічна Аліса сиділа на підвіконні свого нового будинку — великої кам'яної будівлі, що стояла на самій околиці лісу. Її молодша сестра, семирічна Майя, бігала навколо з іграшковим котиком, намагаючись знайти місце для гри. Батьки поїхали в місто за останніми коробками з речами, залишивши дівчат самих під наглядом старої економки, яка давно заснула в кріслі перед телевізором.

​— Алісо, дивись, що я знайшла! — Майя смикнула сестру за рукав светра. — Там, нагорі, є двері, завішані старою тканиною!

​Аліса нехотя відірвалася від книги. Цікавість перемогла обережність. Дівчата піднялися на горище. Там пахло пилом, сушеними травами та чимось солодким, схожим на старі парфуми. Посеред кімнати, загорнуте в сіре полотно, стояло велетенське дзеркало в різьбленій рамі. Рама була прикрашена фігурками істот, які здавалися живими: вовки, сови та змії, що перепліталися між собою.

​— Не чіпай, Майя! — крикнула Аліса, але було пізно.

​Майя зірвала тканину. Дзеркальна поверхня не відбила кімнату. Замість цього вона була вкрита густим фіолетовим туманом, що повільно обертався. Раптом із глибини скла почувся ніжний, майже невловимий спів.

​— Яка вона гарна... — прошепотіла Майя, дивлячись на своє відображення, яке почало жити власним життям.

​Відображення Майї в дзеркалі не просто повторювало її рухи — воно посміхалося ширше, ніж справжня дівчинка, а його очі світилися дивним сріблястим світлом. Воно простягнуло руку крізь скляну поверхню, яка стала м'якою, як вода.

​— Ходімо зі мною, тут немає правил і завжди є цукерки, — прошепотіло Відображення.

​Перш ніж Аліса встигла зреагувати, скляна рука схопила Майю за зап'ястя і з силою затягнула її всередину. Дзеркало знову стало твердим і холодним, а на його поверхні замість Майї залишилася лише порожня темна кімната.

​Аліса впала на коліна перед дзеркалом, гарячково б'ючи по склу кулаками.

— Віддай її! Віддай мою сестру! — кричала вона, але скло залишалося німим.

​Раптом дзеркало знову стало м'яким. Без вагань Аліса пірнула всередину. Вона очікувала впасти на підлогу, але натомість опинилася в нескінченному коридорі, де стіни, підлога і навіть стеля були зроблені з дзеркальних уламків. Світло тут було тьмяним і мерехтливим, наче від тисячі вмираючих свічок.

​— Майя! — гукнула Аліса, і її голос розлетівся мільйонами відлунь.

​З темряви почали виходити постаті. Це не були люди. Це були Тіньові Крадійки — істоти без облич. На місці очей і рота у них були гладенькі поверхні, як у манекенів. Вони тримали в руках маленькі дзеркальця, в яких були заперті обличчя інших дітей.

​— Нова гостя... — прошелестіли вони, оточуючи дівчинку. — Віддай нам свою посмішку, віддай нам свій колір очей. Тобі вони більше не знадобляться в Країні Задзеркалля.

​Аліса кинулася бігти. Коридор вигинався, змінювався, перетворюючись на лабіринт. Вона бачила Майю в одному з дзеркал на стіні — сестра сиділа на золотому стільці, а навколо неї кружляла головна Крадійка, яка вже почала «стирати» обличчя дівчинки, роблячи його прозорим.

​— Зупинись! — Аліса спробувала розбити дзеркало стільцем, що стояв поруч, але стілець просто пройшов крізь скло, наче крізь дим.

​Крадійка повернулася до Аліси. На її безликій голові раптом почали з'являтися риси обличчя Майї. Вона крала її особистість!

— Твоя сестра майже стала однією з нас, — прошипіла потвора голосoм Майї. — Скоро вона забуде своє ім'я, свій дім і тебе. А потім я прийду за тобою.

​Аліса відчула, як її власні руки стають прозорими. Жах сковував її серце, а холод Задзеркалля проникав під шкіру. Вона розуміла: якщо вона зараз не знайде спосіб перемогти, вони обидві стануть лише порожніми відблисками в цьому проклятому місці.

​Аліса згадала, що Крадійки бояться лише одного — правдивого світла, яке неможливо викривити дзеркалом. Вона залізла в кишеню і знайшла там маленьке кишенькове дзеркальце, яке їй подарувала мама на день народження. На його зворотньому боці було вигравіювано: «Ти — унікальна».

​— Ти не зможеш вкрасти те, що не належить тобі! — крикнула Аліса Крадійці.

​Вона витягнула ліхтарик (який завжди носила з собою після того, як вони переїхали в цей старий будинок) і спрямувала промінь на своє маленьке дзеркальце. Але вона не просто світила — вона направила промінь так, щоб він відбився від її дзеркальця прямо в «обличчя» Крадійки.

​Світло, пройшовши крізь дзеркальце з написом про любов, стало золотавим і неймовірно яскравим. Воно не викривилося в лабіринті, а навпаки — почало розбивати стіни Задзеркалля.

​— Це не твоє обличчя! Поверни його! — вигукнула Аліса.

​Від золотого світла Крадійка почала танути, як лід на сонці. Вона видала звук, схожий на розбиття кришталевої вази, і розсипалася на тисячі дрібних іскор. Всі обличчя, які були заперті в дзеркалах, вилетіли на волю, перетворюючись на кольорові вогники.

​Майя раптом глибоко вдихнула, і кольори повернулися до її обличчя. Аліса схопила сестру за руку.

— Біжимо до виходу! Світи ліхтариком на раму!

​Вони кинулися до того місця, де ввійшли. Сріблястий вовк на рамі дзеркала раптом засвітився, вказуючи шлях. Дівчата вистрибнули з дзеркала якраз у той момент, коли воно вкрилося тріщинами й розлетілося на шматочки.

​На горищі знову стало тихо. Тільки місячне світло падало на підлогу, де лежали друзки скла. Майя міцно обняла Алісу.

— Я більше ніколи не буду дивитися в старі дзеркала, — прошепотіла вона.

​Аліса посміхнулася. Вона знала: вони перемогли не просто монстра, а власний страх. Вона зібрала друзки скла в щільний мішок і вирішила, що завтра вони з татом закопають їх глибоко в лісі, там, де ніхто ніколи не знайде шлях до Країни Задзеркалля.