1-9

1.

Кімнату оповили сутінки. Простирадло, яким завішали вікно, не пропускало променів сонця, що вигулькнуло на горизонті. Єдиним джерелом світла у кімнаті залишався  синюватий екран монітору увімкнутого ноутбука.

На дерев’яному, широкому ліжку, схрестивши ноги у позі лотоса, сиділа людина. У кофті модного нині стилю оверсайз, з накинутим на голову так, що й обличчя не видно, каптуром. Людині подобалась темрява. Відчувала тоді  себе у безпеці, як кріт у норі.

Пальці  швидко перебирали клавіші. Десь зовсім недалеко, час від часу чувся гул поодиноких автомобілів. Іноді ті автомобілі клаксонили, відганяючи з дороги курей, собак та котів. Вижчали гальмами, бо звірина з дороги не спішила втікати. Почувалася  господарем.  Чувся гавкіт собак та кукурікання завзятого півня.

Людину життя за вікном не цікавило.

У цьому глухому, Богом забутому селі, вільну хатину  знайти виявилося не важко. Важче було заселитися непомітно. 

Таке невеличке село – це те, що треба. Недалеко від кордону (у випадку, якщо щось піде не так) і з наявністю на диво швидкого   Інтернету.

Щоб залагодити питання оренди, довелось попотіти. Чого тільки вартували поїздки по різних областях України. В одній ― купити стартовий  пакет, в іншій – мобільний телефон. Ще в іншій ― ноутбук.

Навряд чи тут, в Україні,  треба бути настільки обережним. Та ця людина звикла робити все ідеально. Щоб комар носа не підточив. Такий перфекціонізм приносив особливе задоволення. Окрім того, те, що мало відбутися, було варто потрачених зусиль.  

Завдяки  купленому телефону, по  декількох дзвінках з якого знайшлася  хатина, вдалося домовитись про безготівкову оплату.

Людину, що сиділа у кімнаті, влаштовував тільки переказ на картку.

― Чим привабило місце?

― Краєвидами, спокоєм і тишею.

― Для чого винаймаєте кімнату?

―  Потрібен відпочинок від міського шуму.

― Скільки днів плануєте перебувати?

― Два, максимум, три дні. Але оплату даю за тиждень.

Сума, до смішного, мізерна. Таки українське село себе не цінує.

Людина заселялася глупої ночі. Запаркувала автомобіль у зарослому травою, невеличкому дворику. Про те, що автомобіль можуть запам’ятати, не хвилювалася. Вона тут  не надовго.  Хай собі дивляться цікаві люди. Тим більше, що й дивитись не було на що. Стара, як світ, дев’ятка.

Певно у Запоріжжі ще довго поліція дивуватиметься, кому було потрібне оте дрантя.  А може й не шукають взагалі. 

Якби ж то знати силу людської цікавості…

На ліжку, біля зігнутого коліна правої ноги, засвітився синім ще один, менший у рази, екран. Мобільний завібрував, викидаючи білу пляму повідомлення. Людина  повернула голову і глянула на екран. Всього лиш чотири літери: «ПОРА»…

2.

Іван рік тому закінчив інститут радіоелектроніки. Пропонували залишитись на кафедрі ― не погодився. Мав великі плани  на рахунок власного майбутнього. В Україні усе змінюється. Весь робочий люд давно сидить в Інтернеті. Бізнес ведеться  завдяки Інтернету, з використанням електронних документів та цифрових підписів.  І хоч  закони,  що стосувалися поступового переходу на електронну систему, були такими сирими,  що викручувати можна, як випрану лаху, однак тішило те, що країна  осторонь від новітніх технологій  таки не стоїть.

Будь-яка фірма з претензією на солідність, переводила власну діяльність повністю в електронний варіант.

Простий люд теж ніби подурів. Соціальні мережі, реєстрації щодня, без вагань ―  надання конфіденційних даних. Електронні гаманці. Багато чого такого, про що декілька років тому ніхто й подумати не міг.  

Та якщо людські можливості в  Інтернет - мережі зростали, то хитрість злочинців теж. Іван ще зі студентської лави набув упевненості у тому, що будь - яке програмне забезпечення, будь - яка операційна система,  не  є досконалими. Бо створені  вони  недосконалою  у своїй суті людиною. А недосконале не може створити ідеального. Завжди знайдеться хтось мудріший, який відшукає  помилки і скористається ними. Проти таких мудрагелів і потрібно вести боротьбу.

Департамент кіберполіції  створили  ж зовсім недавно.  Народу там чомусь не вистачало. Причина була у тому, що кращі спеціалісти, реально оцінюючи свої можливості, перекидались до економічно стабільних держав. Комп’ютерні прибамбаси  потрібні всюди. Правда, можливість оплатити їх ― у кожного різна.

Іван їхати нікуди не поспішав. Хлопець дуже хотів бути частиною тієї рушійної сили, що вела державу до масової комп’ютеризації. І знав, що починати потрібно із захисту.

На раз плюнути, пройшов набір в обласне управління кіберполіції на посаду спецагента інформаційних технологій. І вже майже рік, як  сидів у чистенькому кабінеті з сяк-так зробленим, але все ж таки ― євроремонтом. Кабінет був частиною серверної кімнати, до якої з кабінету вели окремі двері. Доступу до серверної ніхто, крім Івана, не мав. Через що  Іван відчував себе головним стражем Інтернетного порядку області.

На комп’ютерному столі, що бачив ще сталінських посіпак, красувався новий величезний монітор. Під столом ― надпотужний комп’ютер ― Іванова гордість. Потужне обладнання  встановили завдяки  благодійності іноземців, та хлопець на це не зважав. Головне, що було на чому працювати. Кабінет завалений різними пристроями відновлення інформації,  блоками. З  серверної чувся рівномірний  гул. Такий монотонний робочий шум Івану подобався. Заспокоював.