ЕПІЛОГ

Минуло шість місяців.

Київ розквітав під першими теплими променями травневого сонця, змиваючи з вулиць залишки сірої зимової втоми. На тринадцятому поверсі скляного хмарочоса холдингу життя вирувало у своєму звичному, шаленому темпі, але атмосфера тут змінилася до невпізнаваності. Більше ніхто не шепотівся по кутках, очікуючи чергової «кривавої бійні» між топменеджерами. Епоха токсичної війни, інтриг та підніжок закінчилася. Департамент працював як бездоганно налаштований, дорогий швейцарський годинник — чітко, злагоджено та напрочуд екологічно. А на чолі цього механізму стояла нова, абсолютна сила.

Я сиділа у своєму новому, просторому кабінеті, який раніше належав генеральному директору старого формату. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали запаморочливий краєвид на Дніпро, лівий берег у весняному серпанку та золоті бані київських храмів. Сонце буквально заливало кабінет, відбиваючись від глянцевої поверхні масивного столу з білого італійського мармуру. На мені був ідеально скроєний темно-синій костюм від українського дизайнера, який підкреслював кожен вигин моєї фігури, але верхній ґудзик шовкової блузи був кокетливо розстебнутий. Я більше не ховалася за глухими комірцями. «Залізна леді Дорошенко» дозволила собі стати живою, дихати на повні груди й нарешті насолоджуватися життям.

Я переглядала квартальні фінансові звіти, коли мій погляд випадково зсунувся вбік — на прозору скляну перегородку, яка відділяла мій кабінет від галасливого опенспейсу. Там, біля великого кулера з водою, топтався Олег.

Мій колишній наречений. Чоловік, який колись зрадив мене, викрав мій проект і вважав, що тримає бога за бороду, зараз виглядав відверто жалюгідно. Костюм сидів на ньому якось мішкувато, колишній лиск зник безслідно. Він нервово перебирав стопку якихось другорядних накладних і періодично кусав губи, боязко позираючи в бік моїх дверей.

Його персональне пекло тривало вже пів року. Коли Анжела дізналася, що Олега не просто не підвищили, а фактично позбавили всіх премій, бонусів та перспектив через його фінансові махінації, вона влаштувала грандіозний скандал і кинула його. Кажуть, вона вивезла з його орендованої квартири все, аж до блендера та штор. А найсолодшою, просто божественною іронією долі було те, що тепер я була його безпосереднім керівником. Кожен малий папірець, кожен його крок проходив через моє суворе затвердження. Я не мстилася йому відкрито — це було б нижче моєї гідності. Я просто вимагала від нього бездоганної, сухої роботи. І Олег чудово розумів: один хибний крок, одна помилка в цифрах — і він вилетить з компанії з такою вовчою рекомендацією, що його не візьмуть навіть помічником бухгалтера в ЖЕК.

Помста — це страва, яку справді найкраще подавати крижаною. Вона виявилася неймовірно смачною, коли була приправлена моїм абсолютним професійним тріумфом та особистим щастям.

Я ледь помітно посміхнулася своїм думкам і збиралася знову зануритися в таблиці Excel, як раптом важкі дубові двері мого кабінету відчинилися. Без жодного попереднього дзвінка від моєї секретаря, без делікатного стуку. Просто з упевненим клацанням.

У кабінет широкою, хижою ходою зайшов Артем.

Мій технічний директор. Мій головний бізнес-партнер. І чоловік, який щоночі змушував мене забувати про існування будь-яких графіків, дедлайнів та звітів у світі. На ньому не було краватки, комір білої сорочки був недбало розстебнутий, піджак він тримав одним пальцем через плече. Волосся трохи розпатлане вітром — небезпечний, шалено привабливий, магнетичний. Чоловік, який мав абсолютну, безмежну владу над цим офісом. І над серцем його керівниці.

Артем спокійно зачинив за собою двері, плавно повернув ручку замка до характерного звуку «клац», повністю ізолюючи нас від зовнішнього світу, акціонерів і пліток. Він повільно підійшов до мого столу, і в його темних очах спалахнули ті самі знайомі, гарячі іскорки, від яких у мене досі солодко стискалося все всередині.

— Пане Ковальчук, — я суворо зсунула брови, намагаючись утримати на обличчі маску суворого керівника, хоча мої пальці на ручці вже зрадницьки затремтіли. — Тобі не здається, що заходити до кабінету директора департаменту без доповіді секретаріату і замикати двері зсередини — це пряме й грубе порушення корпоративного регламенту та етики холдингу? Вас можуть звільнити за таку зухвалість.

— Мені глибоко й абсолютно начхати на твій корпоративний регламент, Дорошенко, — Артем зухвало посміхнувся своєю фірмовою, звабливою посмішкою, яка два роки тому зводила мене з розуму від люті, а зараз — від чистого кохання.

Він нахилився над моїм мармуровим столом, спираючись на нього міцними долонями, опиняючись так близько, що я відчула знайомий, рідний запах його шкіри, тютюну та цитрусового парфуму. А потім з легким, шелестливим звуком кинув прямо поверх моїх надважливих квартальних звітів... два паперові квитки на літак у фірмовому конверті.

Я опустила погляд і відчула, як моє серце пропускає удар. На бланках чітким чорним шрифтом було виведено: Київ (KBP) — Іракліон (HER). Дата вильоту — сьогодні, о двадцять третій тридцять.

Крит. Знову той самий острів. Знову той самий готель, де пів року тому наше життя розкололося на «до» та «після». Де ми спалили весь свій захист і вперше стали справжніми.

Я підняла на нього очі, відчуваючи, як по всьому тілу розливається хвиля неймовірного, дитячого тепла, а губи самі собою розпливаються в щасливій посмішці.

— Ковальчук, тільки не кажи мені, що ти знову якимось дивом зламав їхню внутрішню систему бронювання і влаштував там штучний овербукінг? — тихо, з лукавою іскоркою в голосі запитала я, згадуючи наш перший, шалений скандал на рецепції готелю. — Знову збираєшся ділити зі мною один номер на двох, вигадуючи казки про помилку в комп’ютері й відсутність вільних ліжок?