РОЗДІЛ 15

Сухі, офіційні слова генерального директора про моє призначення директором департаменту тонули в якомусь гучному, хворобливому вакуумі. Навколо мене утворювався звичний корпоративний вир: колеги підходили, тиснули руки, щось натягнуто посміхалися, віцепрезиденти сипали цифрами про нові бюджети та розширення моїх повноважень. Я автоматично кивала, відповідала правильними, заздалегідь заготовленими фразами, але мої очі панічно шукали в залі засідань лише одну-єдину постать.

Артем пішов першим. Як тільки шеф оголосив про закриття офіційної частини, Ковальчук просто зібрав свої папери в товсту шкіряну папку, коротким, ледь помітним рухом голови кивнув раді директорів і вийшов за важкі скляні двері. Він не залишив мені ні погляду, ні натяку на усмішку. Справжній привид. Чоловік, який щойно власноруч підірвав увесь мій вибудований роками світ, залишив після себе лише ледь відчутний запах терпкого парфуму та пусту трибуну, яка ще зберігала тепло його рук.

— Вибачте, колеги, мені потрібно терміново відлучитися, — різко, майже брутально перервала я когось із членів правління, навіть не турбуючись про те, наскільки це виглядає непрофесійно.

Я кинула свій планшет прямо на поліровану поверхню дубового столу. Я не просто йшла — я бігла. Мої підбори цокотіли по глянцевому граніту коридорів холдингу так швидко й лунко, що співробітники з подивом і острахом озиралися мені вслід, притискаючись до стін. Мені було абсолютно байдуже на корпоративний етикет, байдуже на те, що завтра про це пліткуватиме весь офіс від секретарів до кур'єрів. Мій залізобетонний, бездоганний захисний панцир, у який я так старанно ховала свою вразливість, тріщав по швах. Кожен мій крок супроводжувався відчуттям, ніби від мене відвалюються шматки старої, мертвої броні.

Я заскочила у кабіну ліфта, судорожно, кілька разів поспіль тиснучи на кнопку мінус другого поверху, де розташовувався закритий підземний паркінг для топменеджменту. Серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи кисень і заважаючи дихати. «Чому? Навіщо він це зробив? Навіщо влаштував цей перформанс перед усіма?» — паніка, змішана з диким, первісним страхом перед невідомим, душила мене. Мій раціональний розум усе ще намагався знайти пастку, прорахувати його прихований мотив, підступний план. Я так довго вчилася нікому не вірити, що зараз ця раптова, абсолютна чоловіча щедрість здавалася мені найнебезпечнішою зброєю.

Двері ліфта з тихим шелестом відчинилися в прохолодну, напівтемну глибину паркінгу. Тут пахло бензином, старою гумою, бетоном і вогкістю — повна протилежність сонячному, наповненому ароматами чебрецю та хвойної смоли Кріту. Я вибігла на сіре покриття, важко дихаючи, і мої очі почали гарячково сканувати ряди дорогих автомобілів.

Там. За кілька десятків метрів, біля свого масивного чорного позашляховика, стояв він. Артем уже встиг зняти піджак, недбало кинувши його на заднє сидіння через відчинені дверцята, і зараз повільним, злим рухом послаблював вузол темно-синьої краватки. Його плечі були напружені, кожна лінія тіла дихала глухим роздратуванням.

— Ковальчук! — закричала я, і мій голос, зірвавшись на високу ноту, гучною відлуною рознісся під низькою бетонною стелею паркінгу.

Він помітно здригнувся, почувши моє дике волання, але не повернувся одразу. Завмер на кілька секунд, тримаючись пальцями за комір сорочки, наче даючи собі час опанувати емоції та повернути свою звичну маску. Потім повільно, злісно закрив дверцята машини й повернувся до мене обличчям. Його погляд знову був закритим, кам’яним, холодним. Тим самим поглядом, яким він знищував мене на щотижневих нарадах протягом двох довгих років нашої офісної війни.

— Вітаю з тріумфом, Кіро Олександрівно, — сухо, майже офіційно промовив він, ховаючи руки в кишені штанів. — Ви отримали те, до чого йшли. Крісло директора ваше за всіма статтями. Навіщо ви тут? На вашому місці я б уже святкував або розгрібав завали паперів, які тепер повністю у вашій юрисдикції.

— Навіщо?! — я підлетіла до нього, зупиняючись у якомусь кроці, майже задихаючись від швидкого бігу й сліз, що вже нещадно палили мені очі. — Навіщо ти це зробив, Артеме? Що це за чергова клята вистава? Який твій наступний тактичний хід у цій грі? Хочеш, щоб я почувалася боржницею? Хочеш, щоб я приповзла до тебе на колінах із подяками? Чи ти вирішив показати наглядовій раді, який ти великодушний лицар, а я — просто безпорадна жінка, яка виграла цю посаду лише тому, що ти милостиво вирішив їй поступитися?! Ти хотів мене принизити цим своїм благородством?!

Його обличчя змінилося за частку секунди. Наліт офіційного спокою злетів, як попіл під поривом вітру, оголюючи дику, некеровану і дуже довго стримувану лють.

— Ти справді така сліпа, Дорошенко, чи просто знущаєшся з мене?! — рявкнув він так, що я мимоволі здригнулася.

Він зробив швидкий, широкий крок уперед. Я рефлекторно спробувала відступити назад, але мої стегна вже вперлися в прохолодний, твердий капот його машини. Тікати було нікуди. Артем підійшов упритул, перекриваючи мені все повітря, весь простір, увесь цей сірий паркінг своїм широким тілом. І перш ніж я встигла виставити вперед руки для захисту, його сильні, гарячі пальці залізною хваткою перехопили мої зап'ястя, піднімаючи їх вгору і надійно фіксуючи, притискаючи мене спиною до металу автомобіля.

Це було настільки точне, хворобливе, майже дзеркальне відсилання до тієї ночі біля дверей готельного номера на Криті, коли він так само тримав мене, що в мене солодко й страшно закрутилася голова. Той самий владний тиск, те саме магнетичне warmth його тіла, від якого плавився мій раціональний аналітичний розум, той самий запах дорогої шкіри, тютюну та цитрусового парфуму.