РОЗДІЛ 13

Казка закінчилася в ту саму секунду, коли шасі літака з глухим, важким ударом торкнулися злітної смуги в Борисполі.

Київ зустрів нас непривітним сірим небом, дрібним, нудним дощем, який розмазував бруд по склу таксі, та важким, прохолодним повітрям. Воно пахло вихлопними газами, мокрим асфальтом і хронічною втомою великого міста — повна, абсурдна протилежність гарячому солоному бризу Критського моря. Разом із літаком приземлилася і моя крихка, наївна ілюзія щастя.

Вже о восьмій ранку я стояла перед великим дзеркалом у своїй київській квартирі, і моє відображення здавалося мені чужим. На мені знову був мій звичний «бойовий костюм» — строгий темно-синій жакет із цупкої тканини, який ідеально тримав форму, і така ж спідниця-олівець. Жодних відкритих спин, жодного легкого червоного шовку. Волосся, яке ще якихось сорок вісім годин тому Артем так жадібно, до болю перебирав своїми пальцями на розтерзаних білих простирадлах люксу, я з нелюдською акуратністю зібрала в тугий, бездоганний офісний пучок на потилиці. Жодного вільного пасма. Жодної вразливості. На моє обличчя, наче прирослі намертво лати, повернулася холодна, зверхня маска «залізної леді».

Коли я переступила поріг рідного скляного офісу нашого холдингу, на мене наче вилили цебер крижаної корпоративної води. Знайомий, монотонний шумовий фон величезного опенспейсу — клацання сотень клавіатур, писк принтерів, сухі, чергові привітання колег і стійкий запах дешевої кави з автомата — миттєво, з м'ясом видер з моєї пам'яті спогади про Егейську ніч.

Натомість у мою голову, користуючись моєю втомою, заповз липкий, паралізуючий панічний страх.

«Що ти накоїла, Дорошенко?» — безжально стукало в скронях у такт моїм підборам по глянцевому граніту підлоги. «Яке кохання? Які зізнання на острові? Тобі тридцять років, ти доросла жінка, а повелася як закохана першокурсниця. Це було просто курортне божевілля, хімічна реакція, викликана сонцем, вином і твоїм диким бажанням помститися колишньому нареченому. Ти переспала зі своїм головним, найнебезпечнішим кар'єрним ворогом за крісло директора департаменту!»

Мій внутрішній аналітик тепер не просто подавав голос — він кричав на ультразвуку. Він підкидав мені найжахливіші теорії. Що, якщо Ковальчук усе це прорахував? Що, якщо вся його раптова щирість біля багаття, його сильні, надійні руки під водою, які нібито «рятували від хвиль», і вся ця шалена пристрасть у ліжку — це була його найвитонченіша, найбрутальніша стратегія? Він просто послабив мій захист. Він змусив мене розслабитися, закохатися як дурепа, щоб я втратила пильність перед фінальним ривком. Щоб він міг забрати цю посаду без зайвого опору. Від цієї думки мені стало фізично нудно, а шлунок стисло спазмом.

Нашу загальну, густу тишу перервав терміновий збір у головному конференц-залі на чотирнадцятому поверсі.

Генеральний директор, сивий, беземоційний чоловік із поглядом акули, навіть не запитав, як пройшло наше відрядження і чи підписали ми проміжні папери. Для нього люди були просто цифрами в річному звіті. Він одразу перейшов до справи.

— Ковальчук, Дорошенко, вітаю з поверненням на грішну землю, — сухо кинув шеф, навіть не підводячи голови від екрана свого ноутбука. — Казка закінчилася, переходимо до фінальної стадії нашого експерименту. Наглядова рада та акціонери визначили точну дату. Фінальна битва за крісло директора департаменту відбудеться рівно через три дні. Формат наступний: кожен із вас має особисто захистити свій стратегічний проект розвитку компанії на наступні п'ять років. Хто покаже кращий KPI, більш прораховану фінансову модель та вищу маржинальність — той отримує кабінет на тринадцятому поверсі з усіма бонусами. Інший... залишається в підпорядкуванні переможця. Або пише заяву за власним бажанням, якщо его не дозволить. Питання є? Питань немає. Працюйте. У вас три доби.

У мене всередині все остаточно захололо. Ставки піднялися не просто до максимуму — вони стали питанням мого виживання. В підпорядкуванні у Ковальчука після всього, що між нами було? Та краще відразу стрибнути з мосту.

Я різко, з дещо театральним шумом підвелася зі свого стільця, згрібаючи в оберемок планшет та теки з документами. Я рушила до виходу з конференц-залу першою, навмисно прискорюючи крок і дивлячись виключно перед собою, щоб навіть випадково, навіть мигцем не зустрітися поглядом з Артемом. Мені потрібно було терміново сховатися. Забарикадуватися в своєму кабінеті, завалити стіл таблицями Excel, застебнутися на всі ґудзики свого темно-синього жакета і переконати саму себе, що ніякого Криту ніколи не існувало.

— Дорошенко, зачекай! Стояти! — наздогнав мене його різкий, владний голос уже в коридорі, біля панорамних скляних ліфтів.

Я рефлекторно зупинилася, але не повернулася. Я замерзла, вчепившись пальцями в пластиковий корпус свого планшета так сильно, що аж кісточки побіліли. Я чула його швидкі, важкі кроки за своєю спиною. Він підійшов занадто близько. Настільки близько, що я знову — крізь щільну офісну тканину — відчула те саме магнетичне тепло його тіла, яке ледь не звело мене з розуму в Егейську ніч. Це тепло зараз здавалося мені смертельно небезпечною, розпеченою пасткою.

— Кіро, подивися на мене. Негайно, — тихо, але з якимось глухим, відчайдушним напором попросив Артем. В його голосі не було жодної краплі офіційного тону — там звучало те саме хрипке, судорожне хвилювання з нашого розгромленого ліжка в готелі.

Я повільно, зводячи кожну лінію свого тіла від напруги, розвернулася до нього. Я тримала теки перед своїми грудьми як бронежилет.