РОЗДІЛ 11

Критське море вміє бути підступним. Буквально за якихось сорок хвилин лагідна блакить неба затягнулася важкими, сизо-рожевими хмарами, а легкий морський бриз перетворився на рвучкий, холодний вітер, що збивав із ніг. Яхта Олега кинула якір біля крихітного, абсолютно дикого безлюдного острівця — шматка скелі, порослого сухою травою та колючими чагарниками, де ховалися напівзруйновані залишки старої грецької каплиці.

Ми з Артемом забрели занадто далеко вглиб цих руїн, намагаючись втекти від напруженої мовчанки Олега та істеричних схлипів Анжели, які душили нас на палубі. Ми сперечалися. Знову. Про те, що сталося у воді, про його слова, про мої почуття. Сперечалися так запекло, що не помітили, як небо остаточно згасло, а море навколо острова збожеволіло.

Коли ми нарешті спустилися назад до дикої лагуни, моє серце пішло в п'яти.

Яхти біля берега не було. Через раптовий штормовий шквал та небезпечні підводні рифи капітан змушений був екстрено знятися з якоря і відійти на кілька миль у відкрите море, щоб судно просто не розтрощило об гострі скелі.

Я судорожно витягла з пляжної сумки телефон. «Немає мережі». Жодної палички. Повна, абсолютна цифрова ізоляція на шматку суші посеред Середземного моря.

— Вони не кинуть нас, Дорошенко, заспокойся, — глухо сказав Артем, ховаючи свій такий же безкорисний телефон у кишеню шортів. Його мокре волосся вже встигло висохнути від вітру і тепер хаотично пасмами спадало на лоб. — Капітан знає координати. Як тільки шквал ущухне — а це зазвичай пара годин — вони підійдуть на шлюпці й заберуть нас. Нам просто треба перечекати.

Сонце стрімко котилося за горизонт, занурюючись прямо в розбурхані хвилі. Разом із заходами сонця на острів опустилася різка, пронизлива вечірня прохолода. Вітер, просякнутий сіллю, обпікав мої плечі, вкриті лише тонким парео. Я стиснула руки на грудях, відчуваючи, як моє тіло починає дрібно тремтіти від холоду і... від усвідомлення ситуації.

Ми залишилися вдвох. Навколо — ні душі. Жодного Олега. Жодної Анжели. Немає перед ким грати комедію. Немає потреби вигадувати фіктивні поцілунки для контракту. Глядачі залишили театр, але ми з Артемом чомусь усе ще залишалися на сцені.

— Йдемо під скелю, там менший вітер, — скомандував Артем, перехоплюючи мою руку. Його долоня була великою і напрочуд теплою.

Він знайшов невеликий грот, захищений від штормових поривів. За наступні п'ятнадцять хвилин Ковальчук, демонструючи якусь абсолютно не офісну, первісну чоловічу практичність, назбирав сухого плавника, викинутого морем, і за допомогою своєї фірмової бензинової запальнички розпалив невелике, але яскраве багаття.

Помаранчеві язики полум'я затанцювали на кам'яних стінах грота, приносячи омріяне тепло.

— Знімай своє мокре парео, — тихо сказав Артем, сідаючи на пісок навпроти мене.

Я здивовано підняла очі, але він уже стягував через голову свою білу лляну сорочку, в якій приїхав на яхту. Він залишився з оголеним торсом, у світлі багаття його мускулатура виглядала ще більш рельєфною, а шкіра здавалася золотистою. Він протягнув мені сорочку — вона все ще зберігала тепло його тіла і цей нестерпно прекрасний, чистий аромат його парфуму, змішаного з морською сіллю.

— Одягай. Твоє парео повністю просякло водою, ти замерзнеш.

Я слухняно скинула вологу тканину і загорнулася в його величезну сорочку. Вона доходила мені майже до колін. Я підтягнула ноги до грудей, обхопивши їх руками, і вставилася в огонь, відчуваючи, як тепло повільно повертається в моє тіло. Але всередині мене все одно все тремтіло. Від цієї занадто близької, майже інтимної тиші.

— Значить... у воді... це теж була частина нашого KPI? — тихо, майже пошепки запитала я, не зводячи очей з палаючого дерева. Образа, яка зародилася вранці після його слів про «перформанс», усе ще пекла мене десь під ребрами. — Навіщо було так іронізувати вранці, Артеме? Навіщо вдавати, що нічого не сталося?

Артем довго мовчав. Я чула тільки, як тріщить хмиз у багатті та як важкі хвилі з гуркотом розбиваються об скелі зовні нашого укриття. Він дивився на вогонь, і його зазвичай впевнене, залізобетонне обличчя раптом здалося мені дивно вразливим. Маски, які ми носили два роки, нарешті почали плавитися в цьому багатті.

— Тому що я злякався, Кіро, — раптом тихо, але неймовірно чітко вимовив він.

Я різко повернула голову до нього. Щоб Артем Ковальчук, найкращий аналітик холдингу, людина з нервами з титанового сплаву, зізнався, що він чогось злякався? Це звучало як паралельна реальність.

— Злякався чого? — мій голос ледь не зірвався.

Артем підвів голову і подивився мені прямо в очі. У цьому погляді не було ні краплі звичної іронії, ні грама сарказму. Тільки абсолютна, майже болюча оголена щирість, від якої в мене перехопило подих.

— Того, що я втрачаю контроль, — Артем сумно, криво посміхнувся і запустив пальці в своє волосся. — Розумієш, Дорошенко... Я звик прораховувати все. Будь-який ризик, будь-яку фінансову модель, будь-яку кризу в компанії. Але коли я притиснув тебе до тих дверей... коли я відчув твої губи... вся моя аналітика вилетіла в трубу. Мене просто знесло цунамі. І вранці, коли я побачив тебе — таку красиву, таку налякану — мій єдиний довбаний захисний рефлекс полягав у тому, щоб увімкнути звичного ідіота й циніка. Бо інакше мені довелося б визнати дещо, до чого я абсолютно не був готовий.