РОЗДІЛ 9

Ранок зустрів мене не лагідним критським сонцем, а відчуттям повної, масштабної катастрофи. Я прокинулася на своїй половині величезного ліжка, загорнута в простирадло як у захисний кокон. На сусідній половині подушка була прим'ята, але Артема вже не було.

У ванній шуміла вода. Коли він нарешті вийшов — свіжий, гладко поголений, у легких світлих шортах і білій футболці — я все ще сиділа на ліжку, тримаючи в руках чашку з чорною кавою і намагаючись згадати, як дихати. Вся нічна паніка, солодкий смак його губ на моїй шкірі та те страшне питання: «Це було для Олега чи для нас?» — прямо зараз стояли між нами як невидима залізобетонна стіна.

Я приготувалася до важкої, відвертої розмови. До визнання. До чого завгодно.

Але Ковальчук не був би Ковальчуком, якби не вмів віртуозно перевзуватися в польоті.

— О, Дорошенко, ти вже підвелася? — абсолютно спокійним, лінивим і звичним офісним тоном кинув він, навіть не подивившись у мій бік. Він підійшов до дзеркала і почав недбало розчісувати вологе волосся. — Гарний був перформанс учора, згодна? Твій Олег, судячи з тупоту, ледь ліфтову шахту не проломив, коли тікав. Думаю, премію за акторську майстерність ми відпрацювали на сто відсотків. Особливо фінал біля дверей. Ти так натурально зітхала, що я ледь сам не повірив. Станіславський би плакав від заздрощів.

У мене всередині все просто заніміло, а потім різко, боляче обпекло чистою, концентрованою образою.

Перформанс? Натурально зітхала?!

Цей гад щойно назвав те божевілля, від якого в мене ледь серце не зупинилося, просто вдалим пунктом нашої угоди. Він увімкнув свій уїдливий, залізобетонний захисний щит, вдаючи, що для нього це був звичайний вівторок в аналітичному відділі.

— Рада, що мій KPI тебе влаштував, Ковальчук, — мій голос прозвучав як шматок крижаного скла. Я різко підвелася з ліжка, зціпивши зуби так, що аж щелепу звело. — Добре, що ми обоє розуміємо: це всього лише бізнес. Без жодних особистих ілюзій.

— Абсолютно, — відрізав він, і на секунду в дзеркалі я впіймала його погляд — холодний, закритий і темний. Але через мить він уже знову байдуже застібав годинник.

Сніданок на терасі був справжнім випробуванням для нервової системи. Я сиділа за столиком у великих сонцезахисних окулярах, демонструючи Артему абсолютну автономність. І саме в цей момент, наче стерв'ятник на запах крові, до нашого столика підійшов Олег. Без Анжели.

Вигляд у мого колишнього був пом'ятий, але в очах горіло якесь нове, азартне світло.

— Кіро, привіт, — солодко протягнув він, ігноруючи Артема, який у цей момент повільно розрізав свій омлет. — Слухай, ми тут із Анжелкою орендували на весь день розкішну білу яхту. Прогулянка відкритим морем, дикі пляжі, вино, дельфіни... Подумав, може, ви приєднаєтеся? По-сусідськи. Ну, і згадаємо старі часи... Ти ж пам'ятаєш, як ми в Одесі на катері каталися і ти так любила стояти біля штурвалу?

Я відчула, як Артем поруч зі мною миттєво змінився в лиці. Ні, він не поворухнувся. Але повітря навколо нього раптом стало таким важким, наче зараз почнеться гроза. Його ніж із легким, але дуже виразним скреготом пройшовся по тарілці.

«Ах так, Ковальчук? Тобі байдуже? Для тебе це просто перформанс?» — спалахнуло в моїй голові дике, мстиве бажання зробити йому так само боляче, як він зробив мені вранці.

— О, Олеже, яка чудова ідея! — я просіяла такою фальшивою, але яскравою посмішкою, що в самої ледь зуби не звело. — Я з задоволенням! Справді, морська прогулянка — це саме те, що треба.

Олег переможно випнув груди, а Артем повільно поклав прибори на стіл. Його щелепи були стиснуті так, що на щоках заходили жорсткі жовна. Він повернув голову до Олега, і в його очах спалахнули такі дикі, первісні ревнощі, які вже ніяка офісна маска не могла приховати.

— Ми їдемо разом, — процедив Артем крізь зуби, і його голос звучав як попереджувальний постріл. — Я маю особисто контролювати, щоб моя... наречена не впала за борт. Знаєш, Олеже, контракти вимагають моєї постійної присутності.

Година по тому ми вже стояли на палубі білосніжної яхти, яка мчала по синіх критських хвилях. Вітер розвівав моє легке пляжне парео, сонце сліпило очі, але атмосфера на судні була далекою від романтичної. Це була плавуча бочка з порохом.

Анжела демонстративно мазалася кремом на носі яхти, а Олег крутився біля мене, намагаючись щохвилини скоротити дистанцію.

— Кірусь, а пам'ятаєш, як ми на третю річницю їздили в гори й ти забула свій купальник? — голосно, знущально сміявся Олег, спеціально заглядаючи мені в очі й намагаючись узяти мене за лікоть. — Ти тоді ще так смішно злилася на мене, а потім ми всю ніч...

— Дорошенко, — різкий, крижаний і неймовірно владний голос Артема перервав цей потік ностальгії.

Він підійшов ззаду так тихо, що я не почула. Без сорочки, в одних шортах, розпашілий від сонця і дикої прихованої люті, Ковальчук виглядав неймовірно небезпечно. Він без церемоній відштовхнув руку Олега в бік і став прямо між нами, закриваючи мене своїм широким корпусом.

— Олеже, твої «старі добрі часи» мають одну маленьку проблему, — Артем нахилився до Олега, і його погляд буквально прибив мого колишнього до палуби. — Вони в минулому. І судячи з того, що Кіра зараз зі мною — це минуле було досить низької якості. Якщо ти ще раз дозволиш собі згадувати її «нічні пригоди» у моїй присутності, я викину тебе за борт до дельфінів. І повір, твій капітан навіть не встигне повернути штурвал. Це зрозуміло?