РОЗДІЛ 8.2

Мої руки, які в першу частку секунди чисто рефлекторно вперлися в його груди, намагаючись чинити хоч якийсь раціональний опір, зрадили мене в ту ж мить. Голова повністю вимкнулася, залишаючи замість думок лише чистий, тваринний підкірковий інстинкт. Мої пальці самі собою судомно вчепилися в лацкани його синього піджака, мнучи дорогу тканину, а потім без дозволу поповзли вгору, заплутуючись у його жорсткому, короткому волоссі на потилиці, притягуючи його до себе ще ближче, ще щільніше. Наш «фальшивий» поцілунок за долю секунди перетворився на глибокий, гріховний, запаморочливий вихор, який випалював усе всередині. Я відповіла йому з тією ж шаленою, накопиченою місяцями злістю і пристрастю, яка палила мене зсередини. Ми буквально кусали губи одне одного, задихалися від браку кисню, пили цей момент, наче вмираючі від спраги мандрівники в пустелі.

Десь на глибокій периферії свідомості, крізь шум крові у власних вухах, я почула якийсь здавлений, повний чистої чоловічої поразки та розпачу стогін Олега і звук його швидких, майже панічних кроків, які нарешті почали віддалятися в бік ліфтів. Ворог втік. Ворог був повністю, капітально знищений, спопелений і стертий з лиця землі.

Але ми не зупинилися. Глядача більше не було, але зупинити цей потяг на повній швидкості було вже неможливо.

Пластикова електронна картка в моїй тремтячій руці якимось дивом випадково притулилася до сенсора замка, двері за нашими спинами тихо клацнули і під нашою вагою прочинилися всередину кімнати. Не розриваючи цього божевільного, гарячого поцілунку, ми буквально ввалилися у напівтемну вітальню люксу. Артем захолодною ногою з гуркотом зачинив за нами двері, відрізаючи нас від усього всесвіту, клацаючи внутрішнім замком, і ми остаточно впали у суцільну, прохолодну темряву кімнати, що пахла кондиціонером і тим самим кокосовим кремом.

Тут, без жодного свідка, без камер і контрактів, поцілунок став ще шаленішим, бруднішим і відвертішим. Це була солодка агонія. Дорогий піджак Артема злетів з його плечей і з глухим шурхотом упав десь біля порогу. Моя сукня небезпечно, жалібно тріщала на тонких бретельках, коли його великі долоні ковзали по моїх стегнах, безцеремонно підтягуючи червоний шовк угору. Він підхопив мене під сідниці, піднімаючи в повітря, і я з якоюсь дикою готовністю слухняно обхопила його талію ногами, притискаючись до нього в пориві чистого, первісного почуття. Ми рухалися наосліп через темну вітальню, зносячи на своєму шляху якісь плетені стільці, журнальний столик, прямуючи до великого ліжка у спальні. Кожен його дотик обпікав мою шкіру так, наче до неї прикладали розпечене залізо.

Ми впали на біле шовкове покривало разом, важко, збиваючи подушки, задихаючись від цієї дикої динаміки. Велика долоня Артема лягла на мою шию, його великий палець із силою пестив мою нижню губу, яка вже припухла і кровоточила від його укусів. Він навис надо мною, спираючись на лікті, його гаряче дихання обпалювало моє обличчя, а очі блищали в місячному світлі як у хижака перед вирішальним кидком. Ще один рух, ще одна розстебнута кнопка на його сорочці — і між нами станеться те, після чого повернутися до звичайного життя, до звітів, графіків та офісного етикету в Києві буде просто фізично неможливо. Ми були за міліметр від повної, беззастережної капітуляції перед власною ххімією.

Раптом Артем завмер.

Його м'язи під моїми долонями напружилися так сильно, що стали жорсткими як гранітна скеля. Він важко, з хрипом втягнув носом повітря, заплющив на секунду очі, і на його обличчі відобразилася така страшна внутрішня боротьба, наче він намагався зупинити руками планету. Потім... повільно, з видимим, колосальним, майже нелюдським зусиллям волі він відсторонився від мене.

Він сів на самому краю великого ліжка, опустивши голову на зчеплені в замок долоні. Його широка, засмагла спина судорожно і часто здималася від важкого, рваного дихання. Кожна лінія його тіла виражала дику напругу.

Я залишилася лежати посеред розтерзаних подушок, абсолютно розпатлана, з розмазаною по всьому підборіддю вишневою помадою, у перекрученій, підтягнутій червоній сукні, відчайдушно намагаючись повернути у свої порожні легені бодай краплю повітря. Моє тіло все ще дрібно тремтіло від залишкових хвиль дикого збудження і раптового, різкого холоду, який огорнув мене після його відсторонення.

У спальні повисла важка, гнітюча, майже матеріальна тишина, яку можна було різати ножем. Лише тихий гул кондиціонера десь під стелею нагадував про те, що ми все ще в реальності.

Артем повільно, не підводячи голови, повернув до мене своє обличчя. В напівтемряві кімнати його профіль здавався висіченим з холодного мармуру, а очі перетворилися на дві темні прірви. Коли він нарешті заговорив, його голос зазвучав так низько, сухо і глухо, що в мене всередині все моментально похололо від раптового страху:

— Це... це було для Олега... чи це було для нас, Кіро?

У мене всередині все обірвалося і з гуркотом полетіло в глибоку, чорну прірву бездонного панічного жаху. Я дивилася на свого заклятого офісного ворога, на свого «фіктивного» чоловіка, і в моїй голові вибухала справжня заграва. Я не знала відповіді на це питання. Я була шокована тим, як легко моє тіло здалося йому в полон. І що найжахливіше, що змушувало мої руки тремтіти ще сильніше — я смертельно боялася дізнатися правду.