РОЗДІЛ 5

Кажуть, що ранок приносить мудрість. Але у моєму випадку ранок другого дня на Криті приніс лише чистий, концентрований і нерозбавлений тактильний шок.

Я прокинулася від дивного, непривично інтенсивного відчуття тепла. Крізь щільні штори «блекаут» уже намагалося пробитися яскраве грецьке сонце, а кондиціонер тихо й монотонно гудів під стелею. Я солодко потягнулася, збираючись перевернутися на інший бік, але раптом усвідомила дві речі, які змусили мій мозок миттєво вийти з режиму сну і ввімкнути екстрену тривогу. По-перше, моя ліва нога... по-господарськи лежала на чомусь дуже твердому, гарячому і вкритому короткою чоловічою щетиною. По-друге, моя рука затишно влаштувалася на чиїхось рельєфних, повільно здимаючихся грудях.

Я затамувала подих і повільно, дуже повільно розплющила одне око.

Наша неприступна, стратегічно вивірена «берлінська стіна» з декоративних подушок за ніч ганебно пала. Одна подушка валялася десь на підлозі, інша була затиснута у мене під головою, а третя... третя опинилася під боком у Ковальчука. Сам же Артем спав на спині, абсолютно розслаблений, закинувши одну руку за голову. Моя нога безсоромно перекинулася через його засмагле, м'язисте стегно, а моя долоня лежала прямо на його пресі, відчуваючи кожен удар його спокійного серця.

— О боже, — ледь чутно прошепотіла я, відчуваючи, як обличчя моментально заливає густа, пунсова фарба збентеження.

Я почала повільно, міліметр за міліметром, відводити ногу назад, молячись, щоб цей офісний термінатор не прокинувся саме зараз. Але варто було мені поворухнутися, як м'язи Артема напружувалися. Він злегка нахмурився, не розплющуючи очей, і його рука на автоматі опустилася на моє стегно, міцно притискаючи мене назад до себе.

— Дорошенко, лежи тихо, — пролунав його ранковий голос — неймовірно низький, хрипкий і такий густий, що в мене всередині все затремтіло. — Ще занадто рано для твоїх корпоративних звітів.

— Ковальчук! — шикнула я, смикаючись і нарешті вириваючись із його несвідомого захвату. Я швидко сіла на ліжку, судорожно поправляючи бретельку своєї шовкової майки. — Ти порушив державний кордон! Ти переліз на мій бік!

Артем повільно розплющив свої темні очі, в яких ще блукали залишки сну, ліниво подивився на мене, потім на подушки, що валялися навколо, і на його губах з'явилася ця нестерпна ранкова посмішка. — Якщо я не помиляюся, Кіро, то це твоя кінцівка була на моїй території. Так що технічно — це була твоя окупація. Але я не скаржуся, амортизація була непоганою.

— Гад! — кинула я, хапаючи свій халат і буквально вилітаючи з ліжка в бік ванної кімнати. Моє серце калатало десь у районі горла, а шкіра досі пам'ятала його тепло. Чистий жах.

Через годину ми сиділи на терасі нашого номера за круглим столиком. Офіціант уже приніс нам сніданок: свіжовичавлений апельсиновий сік, круасани, грецький йогурт із медом і великий чайник міцної чорної кави. Спека ще не встигла набрати чинності, і море перед нами іскрилося тисячами діамантів.

Я вже повністю повернула свій діловитий, зібраний вигляд. На мені були стильні сонцезахисні окуляри, волосся зібране у високий хвіст, а в руках я тримала ручку, яку завбачливо витягла з сумки. Прямо посеред столу, між тарілкою з фруктами та джемом, лежала велика білосніжна паперова серветка з логотипом готелю.

— Отже, Ковальчук, — почала я, постукуючи ручкою по мармуру. — Бізнес-інструктаж перед виходом на поле бою. Нам потрібна чітка, логічна і бездоганна легенда. Олег знає мене як облуплену, і якщо ми почнемо плутатися в деталях, він одразу зрозуміє, що це фальшивка. Давай підписувати наш контракт на серветці. Де ми познайомилися?

Артем, який сидів навпроти в білій футболці й недбало намазував джем на круасан, підвів на мене погляд. — Ну, давай не вигадувати велосипед, Дорошенко. Ми познайомилися на роботі. Але не на нудній нараді, а, скажімо... на новорічному корпоративі. Ти випила зайвого шампанського, застрягла підбором у паркеті, а я, як справжній лицар, урятував тебе від падіння в торт.

Я скривилася так, наче з'їла цілий лимон. — У торт? Серйозно? Що за дешевий жіночий роман? Ні, Ковальчук. Ми познайомилися на благодійному аукціоні компанії. Ти затято торгувався за якусь жахливу картину, а я перебила твою ставку. Так з'явився перший інтерес. Це більше відповідає нашому статусу.

— Гаразд, нехай буде аукціон, занудо, — погодився Артем, роблячи ковток кави. — Наступний пункт: як давно ми разом?

— Чотири місяці, — рішуче записала я на серветці. — Досить довго, щоб це виглядало серйозно, але недостатньо, щоб Олег запитав, чому я не розповідала про тебе раніше. Ми приховували це від колег через корпоративну етику.

— Логічно, — кивнув він. Його погляд раптом став дуже уважним, а в кутиках губ з'явилася глузлива лінія. — А тепер найцікавіше, Кіро. Пестливі прізвиська. Закохані пари не звертаються одне до одного за прізвищами чи по батькові. Як ти збираєшся називати мене на людях перед Олегом? «Пане начальнику відділу аналітики»?

Я завалилася на спинку крісла, і мене буквально пересмикнуло від самої думки. — Тільки не кажи, що я маю називати тебе цими примітивними... «зайчиками», «котиками» чи, не дай боже, «пупсиками». Мене знудить прямо на Олега.

— Мене теж, Дорошенко, повір, — щиро поморщився Артем, і ми обоє на мить розділили хвилину спільної огиди до рожевих ніжностей. — Давай зупинимося на чомусь нейтральному. «Коханий» або просто «Артемчик». Хоча від «Артемчика» з твоїх вуст у мене вже починається нервовий тик.