РОЗДІЛ 4.1

Артем поводився не просто як талановитий актор — він поводився як абсолютний володар цієї сцени, як тріумфатор, що щойно виграв головний приз усього свого життя. Поки ми повільно, розмірено, не збавляючи величного і гордого темпу, крокували повз заціпенілу, наче вкопану в землю парочку в бік скляних дверей ресторану, його гаряча долоня продовжувала залишатися на моїй талії. Він не просто тримав мене — його пальці злегка, майже невідчутно для стороннього ока, але неймовірно вагомо для мене, погладжували шовк моєї ультрамаринової сукні. Це було зроблено з такою природною, легітимною впевненістю, наче ми належали одне одному вже багато років і ділили не лише цей готельний номер, а цілий всесвіт.

Я краєм ока, затамувавши подих, спостерігала за фізіономією Олега, і, клянуся, це було найсолодше, найвишуканіше видовище за всі мої двадцять шість років життя. Мій колишній наречений, який ще якихось три хвилини тому буквально розквітав від власної значущості та уявної вищості, тепер на очах міняв кольори. Його обличчя спочатку зблідло, а потім налилося брудно-зеленим відтінком дикої, уязвленої чоловічої заздрості та приниженого самолюбства. Він судомно, як риба без води, ковтав ротом густе нічне повітря, безпорадно переводячи погляд із бездоганної, широкоплечої фігури Ковальчука на його дорогий швейцарський годинник і ту особливу, вроджену грацію, яку неможливо купити за жодні гроші чи взяти в кредит.

Анжела ж поруч із ним буквально кусала свої пухкі лікті, судомно стискаючи пальці. В її круглих очах, рясно нафарбованих тушшю, чітко читалися дві речі: люта, чорна заздрість до моєї сукні та мого «чоловіка» і раптове, болісне усвідомлення того, що її «успішний і перспективний Олежка» на тлі цього засмаглого, впевненого в собі двометрового альфа-самця виглядає як бліда, делікатна копія з розпродажу на міському ринку.

— Яка дивовижна експресія на обличчях, — тихо, ледь чутно, нахилившись до мого вуха і лоскочучи шкіру гарячим подихом, прошепотів Артем, коли ми нарешті переступили поріг і зайшли в прохолодне, залите світлом мармурове фойє готелю, залишаючи наших переслідувачів далеко позаду. — Дорошенко, мушу визнати, твій колишній — рідкісний, просто заповідний екземпляр ідіота. Я прямо фізично відчув, як у нього з гуркотом обвалилася самооцінка під sàn. Здається, я сьогодні виконав місію доброго самарянина і врятував твоє життя від шлюбу з цим хронічним невдахою.

Я нічого не відповіла, поки ми їхали вгору в абсолютно дзеркальному панорамному ліфті. Я просто дивилася на наше відображення і намагалася не дихати занадто глибоко. Усе моє тіло досі палало, а шкіра на талії, здавалося, зберегла чіткий термічний відбиток його широкої долоні. Кожного божого ранку в Києві я починала з думки про те, як обійти, підсидіти або знищити цього чоловіка на професійному полі, а зараз... зараз я була винна йому свою гідність. І це раптове почуття боргу тиснуло на мої плечі сильніше, ніж уся критська нічна спека.

Щойно важкі, оббиті темним деревом двері нашого люксу 505 зачинилися з глухим клацанням, миттєво відрізаючи нас від усього зовнішнього світу, я зробила різкий, панічний крок убік. Я буквально вирвалася з його обіймів, збільшуючи дистанцію. Ілюзорна атмосфера безпеки та закоханості випарувалася за долю секунди, і ми знову повернулися до свого звичного, легального статусу «заклятих ворогів».

— Дякую, — з величезними зусиллями витиснула я з себе, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально сухо, байдуже і професійно, наче на засіданні ради директорів.

Я швидким кроком підійшла до скляного столу, тремтячими пальцями взяла пляшку мінеральної води й налила собі повну склянку, аби хоч якось заспокоїти пересохле від стресу горло. Зробила кілька ковтків, не повертаючись до нього спиною.

— Це було... ефектно. Вчасно. І цілком переконливо, визнаю. Тепер я твій боржник, Ковальчук. Напиши мені на імейл суму за твою акторську майстерність та змарнований час, я перекажу тобі гроші на картку особисто або, так і бути, врахую цей інцидент при розподілі наступних преміальних фондів для твого аналітичного відділу.

Артем зупинився посеред вітальні. Він тихо, низько і дуже повільно засміявся. Цей сміх — оксамитовий, з легкою хрипотою — змусив мої внутрішні органи наче зжатися в один тугий вузол. Він не поспішаючи зняв зі свого широкого зап'ястя дорогий масивний годинник, недбало кинув його на лаковану тумбочку і повернувся до мене всім корпусом. На його обличчі, освітленому лише приглушеними торшерами номера, повільно розквітала та сама фірмова, хижа, вовча посмішка, яку я бачила в офісі щоразу, коли він готувався підписати стратегічний контракт, що повністю знищував наших ринкових конкурентів.

— Гроші, Дорошенко? Ти зараз серйозно пропонуєш мені гроші? — він зробив кілька повільних, котячих кроків у мій бік, засунувши руки в кишені чіносів і не зводячи з мене своїх темних, майже чорних в цьому освітленні очей. — Ти справді думаєш, що Артем Ковальчук купується на дрібні копійки чи квартальні надбавки? Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, Кіро, ти ж сама чудово знаєш це золоте правило великого бізнесу. Ми не в дитячому садку. Давай домовлятися по-дорослому, за всіма правилами ринку.