РОЗДІЛ 3.2

Я відчула, як мої пальці, що до білих суглобів стискали тонку скляну ніжку келиха, почали дрібно тремтіти від люті, сорому та глибокого приниження. Слова просто застрягли в горлі, перетворившись на сухий залізобетонний ком. Я — залізна леді київського офісу, яка могла на раз-два рознести будь-якого нахабного підрядника на жорстких переговорах, зараз просто німіла від цієї абсолютної, дикої, тваринної нахабності. Олег стояв і буквально в режимі реального часу насолоджувався моїм безсиллям. Його чоловіче его роздувалося до розмірів цього п'ятизіркового комплексу. Я панічно, краєм ока озиралася навколо, шукаючи бодай якийсь вихід, бодай якийсь порятунок, бодай когось, хто міг би перервати це публічне розп'яття...

— Кохана, вибач мені, будь ласка, за запізнення. Черга за лобстерами на грилі в ресторані була просто шалена, я ледь не влаштував там третю світову війну з шеф-кухарем за останній соковитий шматочок для тебе, — раптом розітнув напругу вечора знайомий, глибокий, оксамитовий баритон.

До того, як я встигла бодай клікнути своїми нафарбованими віями чи хоча б повернути голову, велика, неймовірно гаряча і залізно-надійна чоловіча долоня по-господарськи, впевнено й м'яко лягла на мою повністю оголену талію. Мене легким, але безапеляційним рухом притягнули впритул до широкого, твердого чоловічого тіла. Відчуття цього раптового чужого тепла моментально, наче розряд струму, прошило мою спину від куприка до потилиці. Густий, дорогий шлейф його парфуму з нотами бергамоту, білого сандалу та дорогого тютюну моментально окутав мене, створюючи навколо відчуття абсолютної безпеки та невидимого захисного кокона.

Артем.

Він стояв поруч зі мною, наче нікуди й не йшов. На ній була темно-синя тонка лляна сорочка, верхні три ґудзики якої були розстебнуті, відкриваючи вид на ключиці та засмаглі груди, і стильні чіноси. Його темне волосся було злегка вологим після душу, воно недбало лежало, а на губах грала така сліпуча, впевнена, хижа і нищівна посмішка, що Олег поруч миттєво, на очах змінився в обличчі, стаючи блідим, наче побачив перед собою генеральну податкову інспекцію в повному складі.

Я завмерла, боячись зробити навіть найменший подих. Моє серце, здається, взагалі на кілька секунд припинило свою життєдіяльність, перейшовши в режим глибокого термічного шоку. Ковальчук?! Кохана?! Лобстери?! Що тут, біса лисого, взагалі відбувається?!

Артем тим часом, абсолютно не зважаючи на мою закам'янілість, плавно схилився до мого вуха. Його триденна щетина злегка, лоскотно зачепила мою шкіру, і він неймовірно інтимно, ледь помітно торкнувся губами моєї щоки, залишаючи там гарячий слід. Від цього простого жесту по моєму тілу пробігла ціла армія божевільних мурашок. — Привіт, сонечко, ну не сердься на мене, — прошепотів він так, щоб кожне слово чітко почули наші непрохані гості, а потім повільно підняв голову і впевнено, з висоти свого зросту подивився на Олега. — О, Кірочко, а це твої знайомі? Що ж ти не знайомиш мене зі своїми... колишніми колегами чи друзями? Нам же немає чого приховувати.

Олег відкрив рота, наче риба, викинута на берег, але не зміг видавити з себе жодного членороздільного звуку. Його очі округлилися до розмірів тих самих гігантських лобстерів, про яких так яскраво розповідав Артем. Він судомно переводив погляд із розкішного, високого, широкоплечого Ковальчука, який тримав мене за талію так міцно й природно, наче я була його головним, найдорожчим у житті трофеєм, на мене — в моїй карколомній ультрамариновій сукні з розрізом. Анжела поруч моментально якось здулася, втратила весь свій тріумфуючий вигляд, а її неоновий манікюр раптово зблід на тлі цього загального епічного шоку.

— Я... я Олег... колишній... — нарешті, заїкаючись, пролепетав мій колишній наречений, миттєво втрачаючи всю свою пиху і самовпевненість. Його плечі опустилися. — Колишній наречений Кіри. Ми з нею... мали весілля грати. А ви... власне, хто такий? І що ви собі дозволяєте?

Артем зробив один короткий, але вагомий крок уперед, не випускаючи мою талію зі своїх залізних, теплих обіймів, і повільно протягнув Олегу руку для чоловічого потиску. О, це був не просто ввічливий жест. Я чітко бачила, як пальці Олега злегка хруснули і побіліли в широкій, потужній долоні Ковальчука. Артем стиснув його руку так, що Олег навіть трішки присів від несподіваного болю.

— Артем Ковальчук, — представився мій офісний ворог із такою королівською, вродженою гідністю, наче він був щонайменше спадковим принцом Монако або власником цього готельного мережевого гіганта. — Теперішній чоловік Кіри. Її єдиний чоловік, її коханець і людина, яка щохвилини дякує всесвіту за те, що деякі особини чоловічої статі мають настільки примітивний, жалюгідний і поганий смак, що здатні відпустити від себе таку королеву. Нам із Кірою пора, у нас запланована дуже пізня... і дуже пристрасна вечеря в номері. Прощавайте.

Я ледь не поперхнулася власним диханням, відчуваючи, як повітря в легенях закінчується. Мої очі, мабуть, зараз нагадували два величезні порцелянові блюдця від сервізу. Але Артем продовжував тримати мене так міцно, надійно і впевнено, його пальці злегка погладжували мою шкіру на талії, що паніка всередині мене раптово, як за помахом чарівної палички, почала відступати. Вона поступалася місцем іншому, раніше невідомому мені почуттю. Почуттю дикого, шаленого, солодкого і нищівного тріумфу.

Офісна війна була миттєво забута. Презентації, бюджети та звіти розчинилися в нічному повітрі Криту. Прямо зараз, посеред цієї теплої грецької ночі, мій запеклий ворог Артем Ковальчук власноруч рятував мою гідність від публічного приниження, і робив це настільки геніально, тонко й красиво, що мені вперше в житті захотілося особисто виписати йому найбільшу грошову премію в історії нашої компанії. Або принаймні... не виганяти його сьогодні на диван.