РОЗДІЛ 3.1

Вечір першого дня на Криті спустився на узбережжя як розкішний темно-синій оксамит, щедро розшитий золотими нитками курортних вогнів. Спека, яка вдень буквально притискала до землі, нарешті відступила під натиском прохолодного, солоного морського бризу. Він ліниво гойдав розлогі крони пальм навколо гігантського VIP-басейну, вода в якому світилася м'яким лазуровим неоном.

Я стояла перед величезним дзеркалом у ванній кімнаті нашого люксу і завершувала свій «божественний образ безкомпромісної відплати». Якщо вже моя довгоочікувана відпустка перетворилася на філіал офісного пекла через присутність нестерпного Ковальчука, то я принаймні мала виглядати так, щоб навіть боги Олімпу заздрили моїй самотності й незалежності.

На мені була шовкова сукня кольору нічної панічної атаки — глибокого ультрамарину, на тонких, майже невидимих бретельках, які утримували тканину на моїх плечах чистою магією. Вона ідеально, наче друга шкіра, облягала кожен вигин мого тіла, підкреслюючи тонку талію, і закінчувалася зухвалим, відвертим розрізом на лівому стегні, що відкривався при кожному кроці. Трохи мерехтливого хайлайтеру на ключиці, кілька крапель важкого парфуму з нотами чорної ванілі та гіркого мигдалю на шию і тонкі сріблясті шпильки, від чіткого стуку яких чоловіки зазвичай забували свої імена та номери телефонів. Я поправила волосся, яке спадало м'якими хвилями на плечі, і задоволено посміхнулася своєму відображенню. Сліди втоми після перельоту зникли під шаром якісної косметики. Офісний панцир було знято, замість нього з'явилася жінка, яка збиралася повернути собі контроль над власною долею.

Артема в номері на той момент уже не було. Після нашої «пляжної сутички» і його нахабного натяку про стіну з подушок він кудись зник. Зник мовчки, навіть не попередивши, і я щиро сподівалася, що він знайшов собі якусь тривалу екскурсію на інший кінець острова, в якісь дикі печери. Бажано — без жодного мобільного зв'язку і зворотного квитка в цивілізацію.

Вийшовши з люксу, я попрямувала до центрального лаунж-бару біля басейну. Мені терміново потрібен був крижаний алкогольний коктейль, хороша ненав'язлива музика і повне, безповоротне перезавантаження матриці. Готель дихав розкішним літнім життям: десь далеко на терасі живий бенд тихо й дуже чуттєво грав легкий джаз, кришталеві келихи мелодійно дзвеніли в руках офіціантів, а заможні європейські гості ліниво дегустували колекційні грецькі вина, сміючись і насолоджуючись моментом.

Я вибрала найзатишніший, дещо віддалений столик біля самої кромки води. Тут, де в басейні грали лазурові підсвічування, створювалася ілюзія приватності. Я присіла на плетене крісло, розправивши шовк сукні, посміхнулася підійшовшому офіціанту й замовила «Мохіто» з подвійною, чесною порцією рому. Коли важкий запотілий келих із купою подрібненого льоду та свіжою м'ятою опинився в моїх руках, я зробила перший довгий, жадібний ковток. Холод і терпкість міцного алкоголю приємно розлилися тілом, розслабляючи напружені плечі. Я заплющила очі, вдихаючи запах моря. Життя, попри все, починало здаватися трохи кращим і терпнішим. Ну і що, що Ковальчук за стіною в моїй спальні? Я впораюся з цим тижнем. Я сильна. Я сильніша за будь-які обставини.

— Кіро? Дорошенко, боже мій, це справді ти?! — раптом розітнув вечірній простір голос, який змусив мій шлунок моментально, за долю секунди скрутитися в тугий, крижаний і болісний вузол.

Мій келих ледь не вислизнув із затерплих пальців, кілька крапель коктейлю хлюпнули на мармурову поверхню столу. Цей голос я знала надто добре. Голос, який ще якісь три тижні тому обіцяв мені «кохання до останнього подиху», клявся у вірності на колінах і допомагав вибирати колір шовкових серветок для нашого весільного банкету на двісті гостей.

Я повільно, затамувавши подих і молячись усім богам Греції, щоб це була просто слухова галюцинація, спричинена перевтомою та подвійним ромом, розплющила очі. Повільно повернула голову в бік центральної підсвіченої алеї бару.

Світ навколо мене в цю саму секунду з гуркотом розлетівся на тисячу дрібних, гострих скалок.

По доріжці, міцно тримаючись за руки, йшли вони. Олег. Мій колишній наречений. Він був у своїх улюблених білих замшевих мокасинах, які я завжди щиро терпіти не могла за їхній претензійний вигляд, та блідо-рожевій брендовій сорочці, яку, до речі, купувала йому я на його минулий день народження. А поруч із ним, міцно вчепившись у його лікоть своїми довгими нарощеними нігтями кольору «шалений кислотний неон», дріботіла Анжела. Та сама секретарка з відділу логістики. На ній був якийсь екстремально короткий, леопардовий комбінезон, який ледь прикривав те, що мав би прикривати у пристойному місці, а на обличчі сяяла посмішка абсолютної, тріумфуючої переможниці.

«Крит, — промайнуло в моїй голові панічне, істеричне виття, від якого заклало вуха. — Вони прилетіли саме на Крит! У мій готель! У той самий час! Господи, за які саме гріхи ти так витончено знущаєшся з мене?!»

Олег помітив мене майже миттєво. На його обличчі моментально розпливлася ця знайома єхидна, самовпевнена, поблажлива і така жалюгідна посмішка, від якої мене колись нудило на початку наших сварок. Він демонстративно переглянувся з Анжелою, щось грайливо шепнув їй на вушко, від чого та голосно пирснула від сміху, і вони впевненим, вальяжним кроком попрямували прямо до мого столика. Картина була класичною до нудоти: успішний, задоволений життям самець іде публічно пожаліти свою «бідну, кинуту, самотню колишню», яка сидить сама в кутку.

У мене всередині спалахнула справжня пожежа. Пульс миттєво підскочив до якихось нереальних двохсот ударів, у скронях застукала кров. Мені шалено, до сліз хотілося провалитися крізь цей ідеальний білий мармур, застрибнути в басейн і просто втопитися на очах у публіки, або розвернутися і втекти, наплювавши на залишки гордості. Вони застали мене одну. З алкоголем. Увечері. Як канонічну, нещасну кинуту жінку, що намагається втопити своє горе на дні келиха.