РОЗДІЛ 2.

Якщо погляд міг би вбивати на відстані, то бідолашний Яніс спопелився б прямо за своєю люксовою мармуровою стійкою, а його попіл розвіявся б над Егейським море ще до того, як ми встигли б піднятися на ліфті. Але, на превеликий жаль, магічними здібностями я не володіла, тому довелося зціпити зуби й змиритися з суворою, нищівною реальністю: я, Кіра Дорошенко, ділитиму номер із чоловіком, якого щиро і беззаперечно вважала головною помилкою еволюції та своїм особистим прокляттям.

Поки готельний бой-бой котив наші валізи довгим коридором, устеленим м'яким килимом, я йшла на відстані чітких трьох метрів від Артема. Я тримала спину так рівно, наче проковтнула арматуру, і гордо задирала підборіддя, удаючи, що перебуваю тут у гордій самотності. Артем же, навпаки, крокував абсолютно розслаблено, засунувши одну руку в кишеню світлих брюк, насвистуючи якусь дурну, нав'язливу літню мелодію і недбало крутячи на пальці важку електронну карту-ключ від номера 505. Кожен його крок випромінював таку дратуючу впевненість, що мені хотілося підставити йому підніжку.

Коли двері люксу відчинилися і носій чемно пропустив нас усередину, у мене на мить перехопило подих. Номер був розкішним. Справді королівським, як і обіцяв Яніс. Величезна, залита сонцем вітальня в пастельних, кремових тонах, панорамні вікна від підлоги до стелі, крізь які ліниво заглядало критське сонце, і власна тераса з басейном-інфініті, що візуально зливався з безкрайнім бірюзовим горизонтом моря. Все тут дихало спокоєм, грошима і розкішшю. Все було просто ідеальним... окрім того нестерпного факту, що на цій території перебував Ковальчук. Його присутність моментально отруювала весь цей п'ятизірковий рай.

Щойно двері за носієм зачинилися, клацання замка пролунало як постріл до початку запеклого бою. Атмосфера в кімнаті миттєво згустилася, ставши важкою і наелектризованою. Ми обоє завмерли посеред вітальні, як два диких коти, що абсолютно випадково опинилися в одній тісній клітці.

— Отже, — почала я першою, поспішаючи захопити ініціативу. Я схрестила руки на грудях, розставила ноги на ширині плечей і ввімкнула свій фірмовий командний голос — той самий, від якого на щомісячних рев'ю блідли навіть досвідчені начальники відділів. — Оскільки виникла ця абсурдна, безглузда ситуація, і адміністрація готелю розписалася у своїй безпопорадності, нам потрібні правила. Жорсткі корпоративні правила, Ковальчук. І перше, найголовніше правило: ти спиш тут, на дивані.

Я з викликом указала пальцем на витончений, оббитий світлим натуральним шовком диванчик у кутку вітальні. Він виглядав неймовірно стильно в цьому інтер'єрі, але мав одну маленьку, суттєву проблему — був дизайнерським кушетками, призначеними радше для краси та коротких розмов за келихом вина, ніж для повноцінного сну дорослої людини.

Артем повільно, з якоюсь котячою грацією повернув голову. Він оцінююче подивився на диванчик, потім так само повільно перевів погляд на мене. Його густі темні брови повільно злетіли вгору, а в кутиках очей знову з'явилися ці нестерпні, глузливі зморшки, які завжди з'являлися, коли він збирався мене знищити. Він зробив два широких кроки вперед, повністю руйнуючи мою особисту зону комфорту і змушуючи мене внутрішньо підібратися. Артем зупинився так близько, що я відчула тепле дихання на своєму чолі. Мені довелося сильно закинути голову, аби просто дивитися йому в обличчя. Його сто дев'яносто сантиметрів чистого чоловічого зросту проти моєї витонченої фігури зараз здавалися справжньою тактичною несправедливістю природи.

— Дорошенко, ти зараз серйозно? — його голос прозвучав низько, з м'якою, але залізобетонною, важкою іронією. Он наче розмовляв із вередливою дитиною. — Поглянь на цей диван. Якщо я туди ляжу, там заледве поміститься половина моєї лівої ноги. Мій хребет і моя спина коштують компанії значно дорожче, ніж увесь твій дівочий гонор разом узятий. Я прилетів сюди відпочивати і скидати стрес після закриття складного тримісячного контракту, а не для того, щоб щоранку відвідувати місцевого мануального терапевта через те, що ти панічно боїшся перебувати зі мною в одній кімнаті.

— Я?! Панічно боюся?! — моє обурення злетіло вище за критські пальми. Щоки моментально обпекло гарячою хвилею люті. — Та я в житті нічого не боялася, Ковальчук! Я просто дбаю про свою ментальну гігієну та здорову психіку! Я не збираюся спати в одному ліжку з людиною, яка ще минулого вівторка цинічно заблокувала мій річний звіт перед радою директорів і зрізала мені бюджет на рекламу!

— Тоді вихід он там, — Артем абсолютно недбало кивнув головою в бік масивних вхідних дверей. — Гори, кози, пастухи і три зірки без кондиціонера чекають на тебе, Кіро. Можеш забирати свою рожеву валізку і йти будувати там свої ідеальні графіки. А я йду в спальню.

Він, навіть не чекаючи моєї відповіді, підхопив свій величезний важкий чемодан із дорогої коричневої шкіри і впевненим, господарським кроком попрямував до суміжної кімнати.

— Ну ні! Хрін тобі, Ковальчук! Ти мене звідси не виживеш! — крикнула я і, остаточно забувши про всю свою вишуканість, виховання та діловий етикет, кинулася за ним навздогін, буквально штовхаючи свій чемодан поперед себе, як таран.

Коли я кулею залетіла до спальні, Артем уже стояв біля ліжка. І це ліжко... о боже, воно й справді було гігантським. Білосніжна хмара з шовкових простирадл, купою пухнастих подушок різних розмірів, матрацом, який на вигляд здавався втіленням м'якості, і невагомою ковдрою. Але воно було одне. Спільне. Нас двох.

— Гаразд! — випалила я, важко дихаючи від швидкої ходьби та емоцій, стаючи по інший бік цього текстильного монстра, наче ми були середньовічними дуелянтами. — Якщо ти такий принциповий і егоїстичний, ми ділимо ліжко. Але суворо навпіл! Чуєш? Ніяких заступів, ніяких випадкових рухів на чужу територію під час сну.