РОЗДІЛ 1

П’ять зірок. Система All Inclusive. Приватний пляж із білосніжним піском, який не нагрівається навіть у полудень, і королівський люкс із величезною терасою, що виходить прямо на ліниві бірюзові хвилі Егейського моря.

Саме так у моїй голові виглядав «ідеальний план евакуації та душевного зцілення». Я малювала собі цю картину останні три дні в літаках і залах очікування: я буду лежати під пальмою, ліниво потягувати холодну «Маргариту», слухати шум прибою і по шматочках склеювати своє розбите серце. Ну, як розбите... Швидше, розчавлене, розтоптане й цинічно зраджене.

Мій уже колишній наречений Олег за тиждень до весілля раптово вирішив, що йому терміново потрібно «розібратися в собі». Причому розбиратися в складних лабіринтах своєї душі він полетів не до психотерапевта, а в п'ятизірковий готель у Мармарисі. І не сам, а в компанії двадцятирічної Анжели — довгоногої секретарки з відділу логістики нашої ж фірми, яка на робочих нарадах не могла без помилок написати слово «транспортування».

Коли я дізналася про це, мені хотілося рознести наш київський офіс до фундаменту. Але замість цього я забрала свої гроші за незайманий весільний банкет, зібрала валізу й купила квиток на Крит. Найдорожчий готель, найкращий номер.

Я стиснула пластикову ручку своєї яскраво-рожевої валізи так, що пальці побіліли, а манікюр ледь не тріснув, і поправила на носі величезні сонцезахисні окуляри від Dior. Ні, Кіра Дорошенко не плаче через невдах. Я старший бренд-менеджер топової компанії. Я керую бюджетами з шістьма нулями й прораховую ризики на три кроки вперед. Зараз я збираюся відпочити на всі мільйон відсотків, навіть якщо всередині в мене випалена пустеля, а на дні душі виє поранений звір. Я доведу цьому світу, а головне — собі, що я самодостатня і щаслива.

Повітря на Криті було густим, гарячим, із солодким присмаком стиглих персиків, морської солі та хвої. Величезне фоє готелю Grand Thalassa Resort вражало розкішшю: білий мармур, панорамні вікна від підлоги до стелі, крізь які виднілося сліпуче синє море, і величезні кришталеві люстри, що тихо дзеленчали від подиху кондиціонера.

— Доброго дня! Моє бронювання на ім'я Кіра Дорошенко, — я підійшла до стійки рецепції й видала молодому хлопцеві-адміністратору свою найпривабливішу, суто репетиційну посмішку №3 — «успішна леді на відпочинку».

Хлопець із бейджиком «Яніс» швидко й чемно застукав по клавіатурі. Спочатку він білозубо посміхався у відповідь, але з кожною секундою його брови повзли все вище, очі округлялися, а засмагле обличчя почало набувати блідого, майже зеленкуватого відтінку. Він кілька разів провів пальцем по екрану, потім подивився на мене, потім знову на монітор, наче сподівався, що інформація там розчиниться в повітрі.

— Місс Дорошенко... — здушено проковтнув він повітря, послаблюючи краватку. — У нас тут... маленька технічна накладка. Розумієте, через глобальний збій у загальній системі бронювання стався овербукінг. Ваша бронь на королівський люкс повністю, секунда в секунду, дублюється з бронею іншого гостя.

— Перепрошую? — моя ідеальна посмішка миттєво злетіла з обличчя, оголюючи зуби хижака. — Я оплатила цей номер три місяці тому. Я летіла сюди двома рейсами з пересадкою в Афінах, мій багаж ледь не загубили, і я не спала майже добу. Що означає «дублюється»? Виселяйте того іншого гостя, це ваші проблеми!

— На жаль, ми не можемо, — защебетав Яніс, панічно витираючи піт із чола паперовою серветкою. — Готель забитий під зав'язку, у нас зараз весільний сезон, жодного вільного куточка! Але ми дуже цінуємо наших клієнтів! Ми можемо запропонувати вам чудовий готель-партнер за тридцять кілометрів звідси... Три зірки, дуже затишний, сімейний бізнес, там просто приголомшливий вид на гори й автентичні грецькі таверни поруч...

— Три зірки?! В горах?! — від мого ультразвуку на рецепції, здається, забряжчали келихи на полицях бару. — Я купувала п'ять зірок преміум-класу на першій лінії моря! Мені не потрібні ваші кози в горах, мені потрібен мій люкс!

— Повністю підтримую цю леді, Янісе. Скидати старшого бренд-менеджера нашої компанії до рівня трьох зірок — це прямий удар по корпоративній репутації, — раптом пролунав за моєю спиною до болю знайомий, оксамитовий, глибокий і нестерпно самовпевнений баритон. — Хоча, з іншого боку, вид на гори їй би підійшов. Там прохолодно, якраз під її залізобетонний темперамент. Може, хоч там вона перестала б кричати на людей.

Я замерла. Серце пропустило удар, а потім заколотилося десь у горлі. Земля під моїми брендовими босоніжками хитнулася сильніше, ніж під час зони турбулентності над Егейським морем. Цей голос я впізнала б із тисячі. Голос, який снився мені в кошмарах після кожної невдалої робочої наради.

Повільно, дуже повільно, молячись усім відомим богам, щоб це була галюцинація від перевтоми, я повернула голову праворуч.

Біля сусідньої стійки реєстрації, недбало спираючись ліктем на мармурову поверхню, стояв високий, широкоплечий чоловік. Білосніжна лляна сорочка з недбало підкоченими до ліктів рукавами підкреслювала його ідеальну засмагу, дорогі сонцезахисні окуляри сиділи на фірмовому гордому профілі, а на губах грала легка, майже непомітна триденна щетина. Він повільно зняв окуляри, зачепивши їх за виріз сорочки, і подивився на мене своїми темно-карими, бісовими очами. В їхній глибині зараз палало чисте, нестримне, концентроване знущання. У руці він тримав келих із безкоштовним вітальним шампанським, яким граціозно салютував мені.

Артем. Ковальчук.