Розділ 5. Несподіваний напарник.

Світло. Воно просочувалося крізь мої заплющені повіки, вириваючи зі сну. Я розплющила очі. Вузька смужка ранкового сонця лягла на підлогу моєї спальні золотистим пилком. Солодко потягнувшись, я підвелася й підійшла до вікна. Світ за склом тонув у молочному тумані. Він огортав гостроверхі шпилі веж Арканума, ховаючи їх у своїй імлі. Сьогоднішній день здавався таким самим невизначеним, як і цей краєвид за вікном. Сьогодні я дізнаюся, з ким буду зв’язана на цілий рік.

Я глянула на маленький кишеньковий годинник, що лежав на тумбочці. До сніданку — година. Варто поквапитися й привести себе до ладу.

Гарячий душ змив рештки сну. Я стояла під струменями, тішачись простою думкою: це мій особистий простір. Як добре, що його не потрібно ні з ким ділити. Лише я, шум води й мої думки. Вони, звісно, одразу повернули мене у вчорашній вечір. Теодор. Його несподівана поява була мов ковток повітря. І Меріл… її широко розкриті очі, коли вона зрозуміла, що я знайома з ним. Сьогодні за сніданком вона напевно спитає. Що їй сказати?

«Може, правду?» — майнуло в голові. Але я одразу відкинула цю думку. Не можна просто так, за філіжанкою чаю, заявити: «До речі, я принцеса». Це прозвучало б як дурний жарт. Я хотіла розповісти їй — щиро. Але не зараз. Я вирішила зупинитися на напівправді — вона завжди здавалася мені найзручнішим, хоч і слизьким шляхом.

Витираючись рушником, я перебрала свій гардероб. Сьогодні — церемонія. Хотілося виглядати… гідно. Не занадто ошатно, але так, щоб відчути важливість моменту. Мій вибір впав на білу сукню — одну з моїх улюблених. Шовк м’яко шелестів, довгі розкльошені рукави робили рухи легкими й повітряними. Квадратний виріз по краю прикрашала тоненька зелена вишивка — кольору моїх очей і каменю в маминому кулоні. Я його не знімала. Камінь заспокійливо лежав на грудях.

Я подивилася на себе у дзеркало, виглядала я впевненіше, ніж була насправді. Волосся, ще вологе, локонами спадало на спину. Я заколола шпильками лише кілька пасем біля обличчя. Гаразд. Готова.

Сніданки проходили не у Великій їдальні, а в меншому приміщенні, та від цього не менш галасливому. Я швидко окинула зал поглядом і помітила знайому маківку за одним зі столів. Меріл сиділа сама, зосереджено колупаючись ложкою в тарілці. Схоже, сніданок щойно почався.

Я відчула, як долоні спітніли. Швидко витерла їх об складки сукні, ковтнула клубок нервів і рушила до неї.

— Привіт, Меріл. Можна присяду?

— Есмі! — вона підняла голову, і її обличчя засяяло радістю. Я з полегшенням видихнула. — Доброго ранку, сідай, звісно! Як спалося в першу ніч тут?

— Спала, як убита, — усміхнулася я, опускаючись на лаву. — Схоже, вчора добряче втомилася.

Я взяла свіжу, ще теплу булочку з цукровою посипкою. Вона танула в роті — солодка й повітряна. «Готують тут і справді непогано», — із радістю відзначила я подумки.

— Так, розумію, — кивнула Меріл. Потім зробила маленьку паузу, покрутила ложку. — До речі, я хотіла тебе спитати про вчорашнє… — вона почала обережно, і я відразу зрозуміла, куди хилить. — Ти знайома з Теодором Морінгейлом?

— Так… ну, трохи.

— Оце так! — її очі загорілися цікавістю. — Ти ж знаєш, що він із королівської родини Тенерії? Як ви познайомилися?

— Так, знаю, — я відкусила ще шматочок булочки, щоб виграти кілька секунд. — Ми… познайомилися в Тенерії. Я приїжджала туди з родиною на якесь свято кілька років тому. І там ми випадково заговорили… От і все. Тоді поспілкувалися, але більше не бачилися.

Я сказала правду. Майже. Просто опустила деякі — хай і важливі — деталі. Коли зізнаюся їй, тоді й розповім більше.

Меріл, здавалося, була в захваті навіть від цього.

— Неймовірно! Це ж так цікаво! Ах, він такий… гарний. І розумний. І що дивно — зовсім не пихатий, попри походження.

— Так, дуже милий, — підтримала я, трохи зніяковіло. А потім спитала про те, що справді мене турбувало: — Меріл, а як саме обирають, кого з ким поставити у пару?

— Ну, я точно не знаю, — знизала вона плечима. — Хтось каже, що пари формують випадково. Інші думають, що професори дивляться на потенціал, щоб напарники доповнювали одне одного. Не хвилюйся, — вона підбадьорливо посміхнулася, не підозрюючи, що я хвилююся не про те, що дістанеться слабкий напарник, а про те, ким я сама є. — Упевнена, тобі трапиться гідний.

*** *** ***

Головна Зала гуділа, мов величезний стривожений вулик. Повітря було ніби наелектризоване. Я стояла, притулившись до холодної колони, і намагалася не збожеволіти. Усередині все стискалося в тугий, болісний клубок. Я ловила уривки розмов: «Мені б когось досвідченого…», «Чув, Фінн сподівається, що йому знову дістанеться Еліс із третього курсу», «Кажуть, пари іноді міняють, якщо зовсім не спрацюються…»

Я смикала край сукні й переминалася з ноги на ногу. Швидше б уже. Швидше б дізнатися і… що далі? Перестати боятися невідомості? Почати переживати, що можу підвести свого напарника?

На сцені вишикувалися професори у своїх темних мантіях. Вони не дивилися на нас, тихо щось обговорювали між собою. Бракувало лише ректора.

Задні двері за сценою беззвучно відчинилися. Ректор увійшов твердим, розміреним кроком. Увесь гул у залі стих, поступившись шанобливій, напруженій тиші. Він піднявся на поміст й окинув нас поглядом.

— Вітаю усіх. Сьогодні, — почав він, і його тихий голос долинув до найдальшого кутка, — ви перестаєте бути просто учнями. Сьогодні ви стаєте половиною цілого. Довіра, яку ви закладете в основу цього союзу, стане вашим найміцнішим щитом у боротьбі із демонами. Бажаю вам успіхів і злагодженої роботи. Церемонія оголошення напарників — починається!

І почалося. Одне за одним лунали імена. Хтось, почувши свою пару, широко всміхався й кидався обіймати друга. Хтось бліднів і опускав голову. Одні пари виглядали врівноваженими, інші — цілковитою нісенітницею. Я стежила за всім, немов уві сні, серце калатало десь у горлі.