Розділ 4. Хвилююча перша вечеря.

На диво, сидячи на підлозі в кімнатці, що була в кілька разів меншою за мої покої в палаці, й уже добру годину розбираючи речі, я почувалася вільною. Дихалося легко, на повні груди. З кожною хвилиною усвідомлення того, що я справді тут, ставало дедалі чіткішим. Мене переповнював радісний трепет.

Скільки всього чекає попереду — навчання, нові знайомства… можливо, справжні друзі. Перед очима спливло усміхнене обличчя Меріл.

«Пощастило», — подумала я, ставлячи останню книгу на полицю. — «Неймовірно пощастило зустріти її в перший же день».

За все моє життя в мене ніколи не було справжньої подруги. У палаці були фрейліни, компаньйонки, старша сестра — але не подруга. Така, з якою можна говорити про все на світі. Можливо, Меріл могла б стати саме такою. В її очах не було ні підлабузництва, ні прихованої заздрості чи користі — лише щире зацікавлення й бажання допомогти. Час покаже.

Я зазирнула до скрині й з полегшенням видихнула — вона нарешті спорожніла.

До вечері залишалася лише година, і постало вічне питання: що вдягти? Відкривши шафу, я перебирала вже розвішані сукні. Тут, в Арканумі, усе було інакше — суворіше, простіше. Повітря, що просочувалося крізь щілину у вікні, було вологим і прохолодним, зовсім не таким, як теплий, наповнений запахом моря й солодких цитрусів бриз мого Соларіса.

Як же далеко я від дому… Думка щемка, але не сумна. Швидше така, що підкреслює масштаб мого рішення.

Зрештою я обрала сукню кольору моря — просту за кроєм, але зшиту з м’якого, розкішного оксамиту. Саме те для вечора. Вона була красивою, проте не вигадливою, не кричала про моє походження. Я ретельно розчесала своє довге волосся, яке ще більше вилося від сирості, намагаючись укласти його в охайну хвилю.

І тут мій погляд зачепився за шкатулку.

Я відкрила її — зверху лежав мамин золотий кулон. Його прикрашав великий смарагд кольору найсоковитішого весняного листя — улюблений камінь покійної королеви. Її любов до смарагдів була такою сильною, що моє ім’я — Есмеральда — стало найдорожчою присвятою цьому каменю.

Тепер цей кулон буде моїм талісманом, моїм живим зв’язком із нею. Я наділа його. Холодний ланцюжок одразу обпік шкіру, але зігрів серце. Я поглянула на своє відображення в маленькому дзеркальці: схвильоване обличчя, надто великі очі. Але кулон… він додавав мені сили. Наче мама була поруч і шепотіла: «Ти зможеш».

У цей момент пролунав гучний стукіт у двері.

— Есмі! Ти там? Час на вечерю, а то ці ненажерливі бойові маги найсмачніше розберуть!

Я усміхнулася й відчинила двері.

На порозі стояла Меріл. Вона явно причепурилася: сукня була чиста, без плям, волосся зібране в охайний пучок. Та дух Мерил видавала одна деталь — замість шпильки її зачіску тримали два письменницькі пера.

— Ого! — її очі округлилися. — Есмі, ти виглядаєш… неймовірно! Тканина розкішна! У Ріваррі такі носять лише найзнатніші леді!

Я відчула, як щоки заливає рум’янець, і поспішно відповіла:

— Дякую. Просто… одна з моїх кращих суконь.

— У нас у Ріваррі, — продовжила Меріл, спускаючись зі мною сходами, — мода зовсім інша. Через гірську місцевість ми віддаємо перевагу практичності: більше шарів, лаконічні силуети. Тож для мене твій образ — справжня екзотика! Ти ж казала, що ти з Соларіса?

«Ось воно», — промайнуло в голові. «Сказати їй зараз?»

Я кивнула:

— Так, із Соларіса.

— Ніколи там не була, — щиро зітхнула Мерил. — Але чула, що це королівство — суцільне сонце, море й радість. Мрію бодай раз побачити!

Її захоплення було таким чистим, та я не наважилася зізнатися просто зараз.

«Скажу потім», — подумки пообіцяла я собі й їй. — «Коли ми станемо справжніми подругами».

— Обов’язково приїдеш до мене в гості, — сказала я вголос. — Після завершення цього року.

Меріл засяяла. Далі вона без упину розповідала, як на першому курсі їх ледь не відрахували через нічний експеримент із зіллям, що закінчився вибухом у бібліотеці. Я сміялася, і всі тривоги відступали.

Двері до Великої їдальні були широко відчинені. Зал виявився величезним — значно більшим за палацову трапезну. Високі склепіння губилися в напівтемряві, а внизу стояли довгі дубові столи, за якими вже шуміли студенти. У повітрі витав запах смаженого м’яса, свіжого хліба й пряних трав.

— Помираю з голоду, — зізналася я, і живіт підтвердив це бурчанням. — Так захопилася розкладанням речей, що зовсім нічого не їла з дороги.

— Тоді хутчіш! — Мерил впевнено потягла мене до одного зі столів. — Гей, народ! Посуньтеся, я привела новеньку! Есмі, з Соларіса!

Мене зустріли привітними посмішками. Смуглявий хлопець на ім’я Джуліан одразу посунувся, звільняючи нам місце. Навпроти, як виявилося, сиділа ще одна новенька — тиха дівчина з незвичайним темно-фіолетовим волоссям, Нора. Розмова швидко стала спільною, а старшокурсники взялися ділитися «життєво важливими» порадами.

— Головне — не потрапити на очі професорці Гамільтон на історії, — з драматичною паузою попередив Рендал. — Побачить, що відволіклися — змусить десять разів переписувати хроніки битв. А якщо, Арканісе борони*, запізнитеся на семінар — ще гірше… відправить мити казани.

Усі засміялися. Та раптом Нора тихо спитала:

— Я… я читала в газетах. Минулого року тут, прямо в Академії, були напади демонів. Кажуть… кілька студентів не вижили. Це правда?

По спині пробіг холодок, а сміх миттєво стих. Старшокурсники перезирнулися. Меріл зітхнула.

— Ну годі вам, вони все одно скоро дізнаються. Так, це правда. Наприкінці минулого року напади почастішали в Норді —  це місто одразу за мостом. Розломів у Діаболіс стало більше, багато чого проскочило, — вона скривилася. — Частина тварюк, схоже, добралася й сюди.

— Але… може, на острові теж є розлом? — несміливо припустив хтось.

— Малоймовірно, — упевнено заперечив Рендал. — Арканум — найзахищеніше місце. Стіни, охоронні чари, дозори. Не тремтіть. До того ж скоро у всіх будуть напарники-маги. Вони сильні, якщо триматися поруч — захистять.