Розділ 3. Острів Гарда і Академія Арканум.

Сіль, вітер та відчуття розгубленості — ось три речі, що переслідували мене протягом цих двох днів у плаванні. Я стояла на палубі, вдивляючись у безкрає синє море, а емоції всередині вирували, немов ті хвилі.

Слова рідних не виходили з голови. Я ж і справді не маю жодного уявлення, у що вплуталася і що чекає на мене за стінами палацу. Усе життя я провела під захистом батька і в оточенні сотні слуг — як я впораюся тепер із усім сама? Окрім обмеженого досвіду спілкування з ровесниками, вчора я навіть ледве самостійно застелила ліжко в каюті. Присутність служниць завжди була настільки буденною, що такі дрібниці просто не спадали на думку. Тож яким було моє здивування, коли на мене не чекали вже застелені шовкові простирадла.

Злість на саму себе повільно розтікалася тілом, немов отрута. Як я збираюся боротися з демонами, будучи такою безпорадною?

Ця мрія жила в мені не один рік. Утім, у планах було спершу ґрунтовно до всього підготуватися… Що ж, наразі у мене немає жодного плану. Ще тиждень тому я й гадки не мала, що вирішу вступати до Академії саме цього року. Можливо, Ліліана мала рацію, назвавши це авантюрою.

А батько… Серце стискалося від думки про нього й нашу останню розмову. У день мого від’їзду він так і не з’явився вранці, щоб провести мене. Чи зрікся він мене? Чи почувається зрадженим? А може, вже надіслав навздогін цілий флот, аби повернути свою неслухняну доньку?

Палуба захиталася під ногами, і я інстинктивно вчепилася в поручні. Хоча корабель «Мрія» був великим і надійним, а його назва здавалася мені до неможливого символічною.

Пасажири поділялися тут на два табори: воїни-маги та алхіміки. Перші були галасливою, веселою компанією. Вони раз у раз влаштовували на палубі імпровізовані дуелі, а їхній сміх розносився далеко над хвилями. Один із них, рудоволосий хлопець, кілька днів тому так захопився, що випадково підпалив вітрило. Капітан ледь не викинув його за борт, але зрештою все обійшлося кількома годинами відпрацювання на камбузі. Я спостерігала за цим, ховаючись за щоглою, і мені було водночас і смішно, і сумно. Вони були такими… живими. Такими вільними у своєму спілкуванні.

Алхіміки ж, навпаки, збиралися тихими групками, обмінювалися рецептами, сперечалися про властивості фосфору й місячного каменю. Їхні розмови були мені значно ближчі за духом, але й тут я почувалася чужою. Я кілька разів намагалася завести бесіду, та мої поверхові знання, почерпнуті з книжок і підглядання за королівськими алхіміками, швидко видавали в мені дилетантку. В їхніх очах читалася ввічлива відстороненість.

Зрештою більшу частину подорожі я провела у своїй каюті, уткнувшись у позичений у бібліотеці том «Основ цілющої алхімії», намагаючись хоч трохи поповнити знання. Тягар обману ставав дедалі важчим. До того ж я ще не була готова, що у мені можуть розгледіти принцесу. Хвала Арканісу, якимось дивом цього так і не сталося: на кораблі, повному людей із мого королівства, мене не впізнав ніхто.

— Земля! — раптовий вигук із щогли змусив мене здригнутися.

Почулися скрипи дверей кают і тупіт. Усі кинулися на палубу.

І ось він — Острів Гарда, щойно виринув із ранкової димки. Спершу це були лише темні обриси, та що ближче ми підпливали, то величнішим він ставав. Це був не просто клаптик суші. Він нагадував фортецю, що парить між небом і водою. Скелясті береги, мов шипи, охороняли острів, а посеред них, ніби виростаючи з самої скелі, здіймалися вежі Академії Арканум — суворі, гостроверхі, місцями обвиті плющем. Скло у високих вікнах переливалося в променях сходу сонця, відблискуючи усіма барвами веселки.

Ми пропливали повз гігантський кам’яний міст, що губився в туманній далині, тягнучись до материка. Дорога для тих, хто не боїться довгого шляху, подумала я. У пам’яті спливла мапа нашого виміру — не один вечір я провела з братом, вивчаючи її, і точно знала, що цей міст веде до королівства Тенерія. Їх земля славиться своїми численними таємничими лісами. Я була в Тенерії з візитом лише раз і пам’ятаю все досить смутно — можливо, ще випаде нагода там прогулятися.

Тим часом наш корабель обігнув острів і прямував до жвавої пристані, де вже товпилися новоприбулі з інших суден. Сукні, мундири, схвильовані обличчя — тут зібралися найкращі з чотирьох королівств.

— Давай допоможу, красуне, — симпатичний маг підморгнув і підхопив мою дорожню скриню.

Я натягнула посмішку, розправила плечі й приєдналася до інших, сходячи трапом слідом за ним.

*** *** ***

Нас зібрали перед величезною кам’яною аркою, прикрашеною бронзовими рунами. Я загубилася в натовпі, намагаючись бути якомога непомітнішою. Перед нами з’явився статний чоловік середніх років, від якого одразу повіяло дивовижним спокоєм і силою. Це виявився ректор Аркануму. За ним, трохи осторонь, стояли старшокурсники — вони з цікавістю, а дехто й з оцінкою, розглядали новачків.

— Ласкаво просимо до Аркануму, — почав свою промову ректор, його голос був тихим, але настільки чітким, що його чули всі. — Кожен із вас успішно пройшов вступний відбір і довів, що має працелюбність і талант. Кожен, хто стоїть переді мною, гідний бути тут. Але віднині на вас чекатимуть численні труднощі, випробування й небезпеки. Ви прибули сюди не заради легкого навчання. Ви прибули, щоб стати щитом, який захистить наш світ від тіней під нами. Алхімія та бойова магія в цій боротьбі йдуть пліч-о-пліч. І ваше головне завдання — не лише зосередитися на власній дисципліні, а й навчитися працювати в парі, довіряти одне одному. Бо тільки разом ми — сила.

Його слова відгукнулися в моєму серці тривожним відлунням. Робота в парі… довіра… Як я можу вимагати довіри, якщо почала свій шлях з обману?

Після промови нас скерували до кількох столів, де потрібно було записатися й отримати ключі від кімнат. Я підійшла, назвала своє ім’я й отримала маленький залізний ключик із номером «317». Речі дозволили залишити, пізніше їх рознесуть по кімнатах.