Розділ 2. Перемога чи зрада?

— Ні, Есмеральдо! Це божевілля! Я навіть не хочу про це чути. Ти з’їхала з глузду, якщо думаєш, що я дам тобі дозвіл! — кричав король, почервонілий від люті.

Давно я не бачила батька таким розгніваним, загалом він дуже рідко підвищував голос. Не те щоб я чекала на привітання, свято на мою честь чи миттєву підтримку цієї ризикованої ідеї, але й настільки бурхливої реакції не очікувала.

— Ну й будь ласка. Добре, що мені не потрібен твій дозвіл. Якщо я вже достатньо доросла, щоб обирати собі чоловіка й виходити заміж, то й інші рішення можу ухвалювати сама, — парирувала я.

— То ось у чому річ. Не хочеш заміж — не треба. Можеш навіть усе життя прожити дівою. Але це… це просто немислимо. Де ти взагалі взяла це запрошення? Це якийсь дурний жарт?!

— Це не жарт, батьку. Я сьогодні пройшла офіційний відбір. Я їду навчатися.

Батько заплющив очі й втомлено потер перенісся. Тиша в кімнаті стала густою, тиснучою.

— Ні, — сказав він тихо, але так, що по спині пробіг холодок. — Ні, і це навіть не обговорюється. Ти, здається, збожеволіла? Алхімія? Боротьба з демонами? Це не заняття для принцеси! Твоє місце тут — у безпеці, під захистом стін палацу.

— Ці стіни — моя клітка! — у відчаї вигукнула я, і голос здригнувся. — Я не хочу виходити заміж за якогось незнайомого принца й усе життя бути його прикрасою. Як ти не розумієш — я хочу зробити в житті щось важливе! Хочу стати частиною Гільдії Алхіміків і боротися!

— Боротися? — він зіскочив із трону й швидким кроком підійшов до мене. — Ти навіть уявлення не маєш, про що говориш! Ти бачила, на що здатні ці потвори? Чи ти, може, забула, як загинула твоя мати?!

— Я нічого не забула! — крикнула я, і сльози мимоволі виступили на очах.

Хоч минуло вже кілька років, у пам’яті й досі був свіжим образ її понівеченого тіла. Саме тому я не можу стояти осторонь і просто сидіти в палаці, склавши руки, коли можу допомогти очистити наш вимір від монстрів, які забрали життя моєї мами й стількох інших людей.

Ми стояли один навпроти одного, дивлячись в очі, і між нами тривала німа боротьба. Він — могутній король, із посивілим волоссям і зморшками, що поглибилися від тягаря відповідальності на його плечах. І я — його непокірна, вперта донька, що відчайдушно прагнула свободи.

Гнів у його погляді вщух, поступившись чомусь гіршому — смутку й тривозі.

— Есмі, дитя моє… — він підійшов ближче й поклав руки мені на плечі. — Ти маєш зрозуміти: я не зможу тебе там захистити, якщо щось станеться. Острів, де розташована ця Академія, не підкоряється жодному з королів. Я не можу відпустити тебе на інший край континенту. Я просто цього не переживу, якщо з тобою щось трапиться. Ти й твої брат і сестра — це все, що в мене залишилося від неї, — його голос затремтів.

І в цю мить я зрозуміла: я не зможу поїхати потайки. Я маю отримати його благословення. Або хоча б прощення.

— Батьку, — я накрила його руки своїми й подивилася йому прямо в очі. — Якщо ти справді мене любиш, ти не триматимеш мене в клітці. Дай мені шанс. Дай мені спробувати. Я зроблю все можливе й повернуся живою. Обіцяю.

Він довго дивився на мене, наче намагаючись знайти на моєму обличчі бодай натяк на сумнів. Та я витримала його погляд непохитно. Нарешті він важко зітхнув і відвернувся до вікна.

— Гаразд, — прошепотів він так тихо, що здалося, ніби мені це примарилось. — Я досі не схвалюю цього, але не збираюся тримати тебе силоміць. Ти можеш їхати — за однієї умови. Даю тобі один рік. Якщо за цей час ти не лише не постраждаєш, а й доведеш на підсумкових випробуваннях, що справді вправна у цьому та здатна впоратися з небезпеками… тоді я прийму твій вибір і підтримаю подальше навчання. У разі провалу ти беззаперечно повертаєшся додому, обираєш гідного чоловіка й живеш життям, належним принцесі, назавжди відкинувши всі ці безглузді мрії. Згодна?

У грудях щось стиснулося колючим, тривожним клубком. А якщо я не зможу? Це було зовсім не те, на що я розраховувала. Але погодитися на цю угоду — мій єдиний шанс.

— Добре. Даю слово.

— Іди збирай речі. Я надішлю слуг, щоб допомогли тобі, — він так і не глянув на мене. Його погляд був прикутий до нічного неба, а плечі здавалися згорбленими.

Провина миттєво пронзила мене крижаною голкою, але відступати не можна.

— Дякую, тату.

Я вийшла з тронної зали, відчуваючи себе водночас і переможницею, і зрадницею.

                                              *** *** ***

У моїх покоях панував справжній хаос. Не розуміючи, що саме мені там може знадобитися, я запихала в дорожню скриню все підряд: улюблені сукні, свою колекцію мушель, книги з основ алхімії й навіть кілька непристойних любовних романів. Я ніколи раніше не покидала дім надовго — в чомусь батько мав рацію: я справді не уявляю, що чекає на мене за стінами палацу.

Пролунав стукіт у двері.

— Заходьте.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ліліана — моя старша сестра. Вона була у святковій сукні, а волосся вкладене в бездоганну зачіску. Ось вона — ідеальна принцеса. Вона окинула спальню поглядом, у якому читалися здивування й осуд.

— Отже, чутки не брешуть. Ти й справді кидаєш усе заради цієї авантюри?

— Це не авантюра, — буркнула я, заштовхуючи до скрині шкатулку з прикрасами. — Це майбутнє, якого я прагну.

Ліліана зітхнула й обережно сіла на край ліжка, розгладжуючи складки сукні.

— І що ти збираєшся там робити, сестро? Варити зілля й битися з монстрами? Це неймовірно небезпечно, не кажучи вже про те, що це одне з найнегідніших занять для принцеси. Ти взагалі думала про батька? Про мене й Аларіка? Про королівство?

— Я думала про себе! Це те, чого я справді хочу. Аларік допомагає батькові з державними справами. Мені все одно не стати такою ідеальною донькою, як ти, змиритися зі шлюбом за розрахунком і потім цілими днями усміхатися послам. Тобі б теж не завадило подумати про себе, Ліліано. Про те, чого хочеш ти.

Її обличчя здригнулося, і я одразу пошкодувала про свої слова. Та вона швидко стиснула губи й похитала головою.