Розділ 1. Зараз або ніколи.

Я бігла.

Довгий плащ плутався під ногами, а капюшон затуляв погляд. Намагаючись оминати людей, я мчала крізь міську метушню. Не можна, щоб хтось із городян впізнав мене саме зараз.

Украдений флакон важким каменем лежав у кишені.

«Якщо мене спіймають…» — навіть думати про це не хотілося. Але залишитися й не спробувати зробити бодай щось було значно страшніше.

Головна площа, де мав відбутися відбір, уже виднілася в кінці провулку. Вона була уся заставлена столами, різноманітними казанами, пробірками та реагентами. У повітрі витав гіркуватий запах, який важко з чимось сплутати. Запах алхімії.

Я трохи сповільнила крок, намагаючись перевести подих. Групки людей проштовхувалися повз і збуджено щось обговорювали. Припіднявши капюшон, я крадькома озирнулася довкола — і Хвала Арканісу*, нікому не було до мене діла. Усі були повністю поглинуті сьогоднішнім відбором і підготовкою до нього. Одні квапливо гортали книги й повторювали теорію, інші стояли спокійно, цілковито впевнені у своїх знаннях, а хтось прийшов сюди просто як глядач.

Зараз я була лише однією з багатьох людей, що зібралися тут. Здавалося, потертий плащ служниці, який я наспіх накинула поверх вишитої перлами шовкової сукні, вдало приховував те, ким я була насправді.

Рука мимоволі потягнулася до кишені, і пальці намацали холодне скло флакона. Королівський алхімік так пишався цим зіллям — «зцілення четвертого рівня», і справді, його вважають досить складним рецептом. Щоб заволодіти ним, довелося підлити старому в чай одне зі своїх невдалих творінь. Щось пішло не так, і замість запланованого припливу витривалості, від мого еліксиру нестерпно хилило в сон. Тож коли від цього побічного ефекту алхімік міцно заснув у кріслі, я спіймала момент і безсоромно вкрала цілюще зілля з полиці його лабораторії.

Ніколи ще я так не раділа, що мій рецепт знову не вдався.

«Батько згорів би від сорому».
Від цієї думки на душі стало важко. Ненавиджу його розчаровувати. Але в пам’яті відразу спливли його слова, сказані учора за вечерею:

— Есмеральдо, люба, тобі вже майже двадцять. Думаю, настав час замислитися і про твій шлюб. Я підібрав кількох гідних тебе кандидатів, упевнений, хтось із них тебе зацікавить. Молодший син короля із Віндемару — твій ровесник, ти повинна його знати. Щоправда, ти не звикла до холоду… мабуть, усе ж краще принц із королівства Тенерії. Або ж майбутній король Ріварри — так, він старший, але я чув, жінки вважають його красенем…

Я стиснула зуби. Ніби все моє життя зводилося лише до одного рішення — за кого буде краще вийти заміж. Ніби я не бачила, як моя старша сестра після весілля перетворилася на ляльку для прийому послів і організаторку урочистих банкетів.

Я не хочу такої долі. Не хочу ставати розмінною монетою у політичних іграх. Не кажучи вже про те, що мені хотілося б шлюбу через щире кохання — як це було у моїх батьків.

Тож батько не залишив мені вибору. Якщо сьогодні все пройде успішно, я просто поставлю його перед фактом — він муситиме це прийняти. Можливо, навіть зможе мене зрозуміти й пробачити. Принаймі, я на це сподіваюся. 

З роздумів мене вирвав натовп, що гудів від очікування — не щодня таке побачиш, і, судячи з усього, відбір розпочнеться з хвилини на хвилину.

Правила були прості: потрібно приготувати своє найкраще зілля. Лише найобдарованіші потраплять до Академії Арканум. Та була одна проблемка, хоча я з дитинства цікавилась алхімією, серйозно займатися нею почала зовсім недавно — і в мене геть не виходить нічого путнього.

Мій коронний рецепт — еліксир для прискореного росту волосся. Результат відмінний: мої блискучі золоті локони спадають нижче талії, а в брата почала густіше рости борода. От тільки в боротьбі з демонами це, на жаль, навряд чи допоможе.

Якби ж у мене був наставник… Можливо, тоді мені не довелося б удаватися до цього обману. Але всі навколо завжди твердили, що це не те заняття, яким личить займатися принцесі. Жоден із королівських алхіміків не погодився навчати мене всупереч волі короля — і це не дивно. Довелося вишукувати посібники для початківців у бібліотеці й намагатися розібратися у всьому самотужки.

Якби в мене був ще бодай рік на підготовку… Та з огляду на батькові плани щодо мого заміжжя, зволікати більше не можна.

Я поспішила й протиснулася до одного з вільних столів, усе ще намагаючись не привертати зайвої уваги. Три гучні удари в гонг змусили натовп стихнути — випробування почалося.

Довговʼязий хлопець переді мною одразу взявся «чаклувати» над інгредієнтами: старанно щось подрібнював у ступці, перебирав трави. Дівчина мого віку, що стояла поруч, вже схилилася над димлячим казаном і, здається, була цілковито поглинута процесом.

«Святий Арканісе*, я навіть не знаю, з чого почати».

Я крадькома спостерігала за іншими, намагаючись копіювати їхні впевнені рухи: ось так подрібнити корінь полину, так підпалити спиртівку… Та руки тремтіли від хвилювання, а голова йшла обертом.

Майже за годину старань зілля, яке я приготувала, більше нагадувало помиї — і пахло відповідно. Насмілюся припустити, жодних цілющих властивостей у ньому також не було. Розчаровано зітхнувши, я налила трохи рідини у пляшечку й уважно її роздивлялася.

— Наступний! — пролунав гучний голос оцінювача.

Серце впало в п’яти. Я швидко озирнулася — наглядачі були зайняті, ніхто не дивився. Зараз або ніколи.

Рішуче сунувши руку до кишені, я дістала флакон і швидким рухом підмінила свою жалюгідну пародію на вкрадене зілля.

На ватяних ногах я підійшла до довгого столу попереду й простягнула флакон одній з оцінювачок — темноволосій жінці з укритою нерівними шрамами шиєю. Мабуть, наслідки нападу демона.

— Що це? — вона уважно розглядала жовтувату рідину піднявши до світла.

— Цілющий екстракт… к-кхм, — я прочистила горло й видавила з себе відповідь. — «Sanatio Perfecta».

Вона взяла зі столу маленький кинджал і, не вагаючись, зробила невеликий поріз на власній долоні, після чого капнула туди зілля. Рана затягнулася за лічені секунди.