Розділ 7. Остаточна формула щастя

Коли важка дорожня сумка нарешті опинилася в кутку передпокою, а двері зачинилися від зовнішнього світу, наша квартира знову наповнилася тим єдиним справжнім життям, якого їй так бракувало всі ці дні.
​Ми перемістилися до нашої спальні — туди, де на полицях сусідили безладні мої палітри з фарбами та його ідеально вирівняні стопки наукових книжок. За вікном усе ще шумим лондонський дощ, але тут, серед затишного світла настільної лампи, було тепло й безпечно.
​Джуліан обережно потягнув мене за руку, притягуючи до себе, і в його очах знову спалахнули ті самі іскорки університетського азарту й ніжності, які колись змусили нас повірити у нашу першу спільну «хімію».
​— Знаєш, містере Професоре, — усміхнулася я, закидаючи руки йому на шию і лукаво дивлячись знизу вгору, — твоє відрядження тривало вічність. Я майже довела бідолашну троянду до нервового зриву і ледь не розмалювала твою улюблену мірну склянку рожевим акрилом.
​Джуліан тихо й тепло засміявся, обіймаючи мене за талію так міцно, ніби збирався назавжди компенсувати ці три дні розлуки.
​— Добре, що троянда вижила, — шепнув він, нахиляючись ближче. — Бо інакше мені довелося б особисто виводити новий сорт із твоїм характером. А це, боюся, загрожувало б вибухом усього району.
​Його губи торкнулися моєї шиї — спочатку легко, майже невагомо, а потім глибше, змушуючи мене млосно видихнути й забути про всі тривоги, старі дитячі страхи та батьківські настанови. Усередині розливалося тепле, солодке світло, стираючи будь-які межі між минулим і теперішнім. Це було наше молоде, щире кохання, яке пройшло крізь усі університетські бурі, безглузді сварки та міські розлуки, щоб нарешті знайти спокій у цій маленькій затишній кімнаті.
​Ми більше не говорили про формули, розклади чи дедлайни. Були тільки наші дотики, тихий сміх, гарячі поцілунки й відчуття абсолютної свободи в обіймах один одного.
​Згодом, коли буря емоцій дещо вщухла, ми вдвох занурилися під м'яку ковдру. Я притулилася спиною до його грудей, відчуваючи рівне, заспокійливе биття його серця, а Джуліан обійняв мене, надійно притискаючи до себе. У тиші спальні, під мерний стукіт дощу за вікном, ми навіть не помітили, як солодко й спокійно заснули — вперше за довгі дні без жодних похибок у розрахунках.

Ранкове сортенне світло ледь пробивалося крізь краплі на вікні, і Джуліан розплющив очі з чітким усвідомленням того, що його ідеальний ранковий розклад знову дав капітальний збій.
​Щось мішало йому дихати й рухатися. Точніше, хтось.
​Я спала поруч, але в абсолютно унікальній позиції: одна моя рука закинута йому на обличчя, закриваючи половину зору, нога перекинута через його стегно так, ніби я збиралася взяти його на больовий прийом, а пальці іншої руки несвідомо чіпали його друга — тобто, його улюблену темну пасмо волосся на потилиці, накручуючи його на палець із виглядом повної власниці життя.
​Джуліан спробував обережно нахилити голову, закотивши очі під моєю долонею, і пробурмотів у подушку:
— Корице... якщо ти збираєшся провести черговий хімічний експеримент на моїй зачісці, попереджуй хоча б за п'ять хвилин до початку.
​Я розплющила одне око, солодко потягнулася, при цьому випадково штовхнувши його ліктем у ребра, і лукаво посміхнулася прямо в його сорочку:
— Доброго ранку, містере Професоре. Я просто перевіряю стабільність тєї системи. Судячи з того, як ти зреагував, похибка нульова.
​— Нульова, як же, — пробурчав він, але в його очах уже грали ті самі іскорки.
​Одним різким, але напрочуд плавним рухом він перевернув мене на спину, нависнувши зверху так близько, що повітря між нами вмить нагрілося до температури плавлення металу. Його погляд був палаючим, зовсім не схожим на погляд педантичного хіміка.
​— Знаєш, Марто, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шиї там, де шкіра ще зберігала тепло нічних поцілунків, — усі твої спроби залякати мене хаосом просто смішні. Бо найкраща формула у моєму житті — це ти.
​Я не встигла відповісти, бо його губи накрили мої в такому гарячому, пристрасному ранковому поцілунку, що всі думки про розклади, пари та дедлайни остаточно випарувалися з кімнати. Наша алхімія знову працювала на повну потужність, і цього разу ніхто не збирався її зупиняти.

Я спробувала серйозно кивнути на його палкі слова про «найкращу формулу», але в ту ж секунду моє нове задерикувате ранкове натхнення взяло своє. Не стримавшись, я голосно, дзвінко розреготалася прямо йому в губи, усе ще тримаючи пальці заплутаними в його збитому пасмові.
​Джуліан на секунду завмер, дивлячись на мене з удаваним академічним обуренням і виразом повного краху всіх своїх серйозних планів. А потім його власні кутики губ теж не витримали і розплиглися в широкій, щасливій усмішці.
​— Ну звісно ж, — зітхнув він, закочуючи очі й падаючи поруч зі мною на подушку, не випускаючи мене з обіймів. — На що я взагалі сподівався, закохуючись у головну катастрофу Лондона?
​— На взаємність, містере Кларк, на взаємність! — сміючись, випалила я, притискаючись до нього ближче.
​І в цьому безглуздому, теплому ранковому сміху, серед розкиданих ковдр і нашого абсолютного хаосу, все нарешті встало на свої місця.