Розділ 6. Формула, яку неможливо змінити

Минуло чотири роки.
​За цей час університетські стіни UCL стали для нас чимось на кшталт старого альбому з вицвілими фотографіями, де кожен куток пам'ятав наші студентські зальоти, вибухи у пробірках і перші незграбні спроби зрозуміти, що ж таке справжні почуття. Здавалося, ще вчора ми сиділи в лабораторії під суворим поглядом професора Гріна, а тепер ми обидва тримали в руках дипломи, які підтверджували: наша суміш таки виявилася вибуховою, але напрочуд стійкою.
​Лондонський дощ барабанив по склу нашої невеличкої, але затишної квартири десь на околиці міста. Тут ніхто не вимагав ідеального порядку за алфавітом, хоча Джуліан досі намагався зберегти хоч якусь подобу симетрії на робочому столі. Але навіть він уже здався перед моїми розкиданими блокнотами, палітрами фарб і нескінченними чорнетками нових романів.
​Я стояла на кухні, помішуючи какао і наспівуючи якусь дурнувату мелодію, коли відчула, як знайомі руки обережно обійняли мене за талію, а тепле дихання торкнулося шиї.
​— Знаєш, Корице, — пролунав над самим вухом тихий, трохи хрипкий від учорашньої роботи голос Джуліана. Він був у тій самій білій сорочці, тільки без краватки, і з тим самим виразом людини, яка нарешті знайшла всі відповіді у своєму житті. — Я перерахував усі можливі життєві рівняння. І жодна формула не дає збою.
​Я обернулася до нього в руках, притулившись до його грудей, і лукаво підняла бви:
— Серйозно, містере Професоре? Навіть попри весь мій хаос і розсипаний цукор у минулому?
​Джуліан усміхнувся, заправляючи за моє вухо пасмо рудого волосся — трохи довшого, ніж тоді, але все такого ж неслухняного, — і легенько поцілував у кінчик носа.
​— Особливо попри нього, — тихо відповів він. — Без цього моя система була б просто нудною теорією. А так... це найкраща алхімія, яку я коли-небудь створював.
​Ми стояли посеред нашої кухні, і за вікном шумів звичний дощовий Лондон, але ніякі батьківські заборони, ніякі дистанції чи розклади більше не мали над нами влади. Ми вивели свою власну формулу — ту, де порядок і хаос назавжди знайшли один одного.

Я не витримала цього серйозного наукового тону, від якого в грудях знову розливалося тепле, солодке відчуття, і різко притягнула його за комір сорочки до себе. Наш поцілунок був глибоким, палким і зовсім позбавленим будь-якої колишньої академічної стриманості — таким самим бурхливим, як і чотири роки тому на тій захаращеній кухні.
​Коли ми нарешті відсторонилися, ледь переводячи дихання, я зазирнула йому в очі й лукаво посміхнулася, поправляючи його розпатланий комірець:
​— А тепер зізнавайся, містере Кларк, о котрій годині ти плануєш повернутися з сьогоднішньої наради в університеті? Бо на вечерю у нас за розкладом повний хаос, і без головного контролера я точно спалю всі тости.
​Джуліан усміхнувся, знову обіймаючи мене за талію і притискаючи до себе так міцно, ніби хотів захистити від усього світу:
— Не хвилюйся, Корице. Жодна наради у світі не змусить мене запізнитися на наш спільний вечір. Буду вдома рівно о сьомій. Без жодних похибок у розрахунках.

— Аж о сьомій?! — я демонстративно надула губки й склала руки на грудях, роблячи найсумніше й найтрагічніше обличчя, на яке тільки була здатна. — Джуліане, це ж цілих шість годин без мого особистого контролера! Ти хоч уявляєш, на що здатна моя фантазія за цей час?
​Я сперлася на край кухонного столу й драматично зітхнула, скосивши очі на підвіконня, де поруч із моїми пензлями стояла маленька кімнатна троянда в горщику, яку я намагалася виплекати останній місяць:
​— Я ж за цей час від нудьги розмалюю всі твої ідеально білі стіни якимись авангардними котами! Або пересаджу оцю бідну троянду в твою улюблену лабораторну мірну склянку. І повернувшись, ти застанеш тут не квартиру, а суміш ботанічного саду та картини Пікассо!
​Джуліан зупинився біля дверей із ключами в руках, спостерігаючи за моєю акторською грою. Його суворий вираз обличчя розплився в тій самій м'якій, теплому усмішці, від якої моє удаване обурення миттєво випарувалося.
​Він зробив кілька кроків назад до мене, підійшов упритул, обережно торкнувся пальцями мого підборіддя й ніжно поцілував у мої надуті губи.
​— По-перше, бідну троянду в мірну склянку не чіпай — вона й так ледь виживає під твоїм «хаотичним» поливом, — прошепотів він із легким сміхом мені в самі губи. — А по-друге... якщо ти обіцяєш не спалити кухню й не чіпати мої маркери, я спробую перенести другу частину наради й буду вдома о п'ятій. Похибка у дві години на користь моєї Кориці тебе влаштовує?
​Моє обличчя миттєво просіяло, а сумний вираз зник, ніби його й не було.
​— Оце вже інша розмова! — вигукнула я, задоволено посміхаючись і легенько штовхаючи його в груди до виходу. — Біжи вже, містере Професоре, поки я не виторгувала собі ще й велику коробку пончиків із карамеллю на зворотному шляху!

Щойно за Джуліаном зачинилися двері, і я залишилася наодинці зі своєю ранковою кавою та нашою бідною трояндою, у передпокої різко дзенькнув дзвінок. Не встигла я й кроку ступити, як двері відчинилися власним дублікатом ключів, і в квартиру влетіла Ліза.
​Вона мала такий вигляд, ніби щойно виграла джекпот або принаймні розкрила змову світового масштабу. На ній був яскравий тренч, а в руках вона тримала два пакети з круасанами та кавою із сусідньої пекарні.
​— Так, Корице, кидай свої пензлі й розбиті мрії про пересаджування троянд у мірні склянки, — протараторила Ліза з порога, скидаючи туфлі й енергійно проходячи на кухню. — У мене для тебе неймовірні новини. Ти просто не повіриш, хто щойно написав мені у соцмережах!
​Я здивовано вигнула брову, забираючи в неї пакети й ставлячи їх на стіл:
— По-перше, звідки ця манія називати мене Корицею? Це прерогатива виключно мого домашнього педанта. А по-друге, викладавай уже, хто там міг тебе так схвилювати о дев'ятій ранку? Не кажи, що Алекс знову запрошує нас на якийсь свої безглузди квест.
​— Гірше! — Ліза впала на стілець, задоволено посміхаючись, і витягла з пакета теплий круасан. — Пам'ятаєш наше студентське товариство і ту шалену літературну премію, за яку ти боролася чотири роки тому, коли ми тільки починали? Короче, мені надійшла пропозиція щодо організації великого спільного артпроєкту для молодих авторів та ілюстраторів у центрі Лондона! І знаєш, кого вони хочуть бачити головним артдиректором і куратором візуальної частини? Тебе!
​Я завмерла з горнятком у руках, а какао всередині ледь не розхлюпалося. Мої очі округлилися.
​— Мене?! — вигукнула я, дивлячись на подругу так, ніби вона щойно запропонувала мені полетіти на Марс без скафандра. — Лізо, зупинися! Я — і головний артдиректор серйозного проєкту? Мої герої зазвичай бігають по стінах і влаштовують хаос, який не вписується в жодні концепції!
​— От саме тому й тебе! — переможно заявила Ліза, тицьнувши в мене шматочком круасана. — Сучасному світу не вистачає твого рудого безладу. Усі ці ідеальні таблиці та чіткі інструкції вже всіх втомили. До речі, — вона лукаво примружилася, — як там твій особистий педант? Сподіваюся, ти ще не розмалювала його білі сорочки акрилом?
​Я впала на сусідній стілець, голосно сміючись і відчуваючи, як усередині все знову спалахує від передчуття чогось грандіозного. Здавалося, наша спільна формула хаосу і порядку готувала новий, абсолютно божевільний вибух.