Розділ 5. Терміновий збір і коротке замикання

Дзвінок від тата подіяв на мене сильніше за будь-який каталізатор у лабораторії професора Гріна. Усередині все стиснулося в тугий вузол. Мій «бунт» тривав менше доби, а відчуття свободи вже тріщало по швах під тиском батьківського контролю.
​Джуліан одразу зловив зміну мого настрою. Він відставив колбу вбік, акуратно витер руки паперовою серветкою і присунувся ближче. Його погляд втратив усю звичну іронію — у ньому читалася тривога за мене.
​— Що конкретно написали? — тихо, але наполегливо запитав він, злегка торкнувшись мого плеча. — Ти ж не думаєш повертатися додому просто зараз і влаштовувати черговий раунд бойових дій на підвищених тонах?
​— А які в мене варіанти? — гірко усміхнулася я, дивлячись на екран телефона, де знову загорівся новий рядок від тата. — Тато лютує, мама, певно, уже п'є заспокійливе, а мій домашній арешт обіцяє бути довшим за період напіврозпаду урану. Якщо я зараз з'явлюся на порозі, вони влаштують мені такий допит із пристрастю, що університетські лекції здадуться дитячим садком.
​— Стоп. Дихай, Корице, — Джуліан м'яко взяв мене за зап'ястя, зупиняючи хаотичні рухи, якими я намагалася закинути блокнот до рюкзака. Його пальці були напрочуд теплими і я якимось дивним чином заземляли мене. — Ти не їдеш туди на розстріл. Ми щось придумаємо. Разом.
​— І що ти пропонуєш? Написати їм науковий трактат про те, що молоді люди мають право на особисте життя? — я зітхнула, хоча від його слів на душі стало трохи тепліше. — Мій тато сприймає аргументи лише у вигляді армійського статуту.
​У цей момент до нашого столу непомітно підпливла Ліза, тягнучи за собою Алекса. Вони перезирнулися, побачивши моє бліде обличчя і напружену постать Джуліана.
​— Так, розвідка доносить, що в нас проблеми, — шепнула Ліза, сідаючи на сусідній стілець. — Це через твоїх батьків? Я бачила, як ти змінилися в лиці.
​— Повна катастрофа, — буркнула я, зариваючись пальцями в руде волосся. — Вони вимагають негайного повернення. Моє коротке ув'язнення в реальному світі добігло кінця.
​Алекс присвиснув, а потім перевів погляд на Джуліана, у чиїх очах уже блиснув план евакуації, гідний голлівудського блокбастера.
​— Слухайте, а якщо ми зіграємо на їхній улюбленій карті «академічної відповідальності»? — запропонував Алекс, хитро посміхаючись. — Нехай Джуліан знову виступить у ролі суворого куратора проекту. Мовляв, Марта потрібна в бібліотеці для підготовки курсової найвищого рівня, інакше факультет втратить єдиного генія хаосу.
​Я замовкла, дивлячись то на Алекса, то на Джуліана. Ідея була безумною, але в цьому й полягав усенький її шарм. Наш університетський роман із ворожнечі до кохання явно переходив у фазу шпигунського трилера, і відступати назад не хотілося зовсім.
​— Ну що, містере Кларк, — підморгнула я, відчуваючи, як у крові знову грає адреналін. — Готовий знову брехати моїм батькам заради збереження нашої формули?
​Джуліан повільно піднявся з-за столу, поправив комір сорочки і з тим самим незрівнянним британським спокоєм відповів:
— Заради науки й тебе, Корице, я готовий піти навіть проти армійського статуту твого тата. Диктуй, що писати.