Розділ 4. Похибка в розрахунках, або Як не збожеволіти вдвох

Ранок понеділка в університеті завжди пахнув дешевою кавою з автомату, тривогою перед дедлайнами та чимось невиразно-безнадійним. Але сьогодні повітря на факультеті гуділо на іншій частоті. Наші з Лізою плітки за столиком кав’ярні залишили по собі шлейф такого напруженого очікування, ніby ми готували державний переворот, а не чергову контрольну з неорганічної хімії.
​— Ти розумієш, що тепер весь кампус гудітиме? — шепотіла Ліза, перекидаючи сторінки свого зошита і водночас намагаючись розгледіти когось у коридорі. — Джуліан Кларк і ти — апокаліпсис місцевого масштабу! Ти ж усвідомлюєш, що він щойно зруйнував свій власний пам'ятник бездоганності заради тебе?
​Я відмахнулася, намагаючись сховати посмішку, що зрадницьки лізла на обличчя, але всередині все тремтіло. Серце калатало десь у горлі. Після тієї ночі у його квартирі, після того божевільного поцілунку на кухні серед розсипаного цукру, все навколо здавалося якимось іншим — яскравішим, різкішим, живішим. Ніяких штучних масок чи награності. Тільки справжні, пеключі емоції, від яких дихання перехоплювало.
​— Та все нормально, Лізо, — кинула я, закидаючи ремені рюкзака на плечі. — Ми просто... розгадуємо спільне рівняння. Без зайвих емоцій.
​— Ой, звісно! — іронічно протягнула подруга, тицьнувши мене в бік. — Твої щоки зараз палають так яскраво, що ними можна освітлювати весь Лондон у дощову ніч. Дивися, твій «ідеальний розклад» іде.
​Я обернулася. У кінці коридору, серед потоку студентів, з’явився він. Джуліан ішов своєю звичною впевненою ходою, у тій самій білій сорочці, але сьогодні його краватка була злегка ослаблена, а на обличчі застиг вираз людини, яка намагається вирішити складну дилему між власними принципами і бажанням просто кинути все й затулити мене від усього світу.
​Поруч із ним крокував Алекс, який щось завзято жестикулював і голосно сміявся, явно нагадуючи другу про вчорашню новину. Коли наші погляди зустрілися через натовп студентів, весь світ навколо ніби зник. Не було ні гучних голосів, ні гуркоту аудиторій, ні дощу за вікном. Тільки ми двоє — найбільша похибка у всіх можливих академічних розрахунках.
​Ми зійшлися посеред коридору, якраз біля розкладу занять. Навколо нас кипіло студентське життя: хтось сперечався про оцінки, хтось поспішав на лекцію, хтось пив каву.
​— Ну що, Корице, — тихо промовив Джуліан, зупиняючись за крок від мене. Його погляд був теплим, але в очах читався той самий ледь стримуваний азарт. — Готові до сьогоднішньої лекції? Кажуть, професор готує нам сюрприз.
​— Якщо цей сюрприз не передбачає вибуху мікроскопа чи чергової паніки моєї мами через пропущені дзвінки, то я справжуся, — усміхнулася я, заправляючи пасмо рудого волосся за вухо.
​Джуліан простягнув руку, і його пальці на мить торкнулися мого зап’ястя — легко, майже невагомо, але так відчутно, що всередині знову спалахнула та сама іскра.
​— Не хвилюйся, — шепнув він так, щоб чув лише я. — Я контролюю ситуацію. Принаймні намагаюся. А якщо ні... що ж, будемо вибухати разом.
​Ми перезирнулися, і я зрозуміла: ніякі правила, розклади чи сімейні заборони більше не мають значення. Наша алхімія хаосу тільки починала діяти.

Ми рушили до аудиторії разом, під наглядом здивованих поглядів Лізи та Алекса, які крокували позаду й явно робили ставки на те, скільки протримається наша «академічна дисципліна».
​Лекція з неорганічної хімії обіцяла бути нудною лише на перший погляд. Професор Грін, чоловік років шестидесяти з вічно здивованим виразом обличчя та сивою шевелюрою, яка нагадувала вибух на макаронній фабриці, одразу ж з порога заявив:
— Сьогодні ми працюємо в парах. І ніяких скарг на вибір партнера — я призначив їх сам, спираючись на ваші академічні показники.
​По аудиторії прокотився стогін. Я вже збиралася дістати блокнот для нових ескізів котів, коли професор чітко вимовив:
— Кларк і... Ковальчук. Сподіваюся, ваша спільна робота хоч цього разу не завершиться евакуацією корпусу.
​Ліза штовхнула мене ліктем у бік, ледь стримуючи сміх, а Алекс виразно підморгнув Джуліану. Той лише важко зітхнув, але в його очах майнула така задоволена іскра, яку неможливо було сховати за жодними окулярами. Ми зайняли лабораторний стіл у самому кутку — подалі від чужих очей, але достатньо близько один до одного, щоб кожний рух викликав легке тремтіння.
​— Ну що, містере Порядок, — прошепотіла я, закочуючи рукави свого жакета і витягуючи з рюкзака зошит із розмальованими полями. — Показуй, які розчини ми сьогодні збираємося перетворити на шедевр.
​Джуліан розклав перед нами колби, пробірки та методичку, але замість того, щоб одразу братися за роботу, він узяв зі столу мою гелеву ручку й повільно покрутив її в пальцях.
​— Знаєш, Марто, — тихо сказав він, дивлячись на мене так упевнено й гаряче, що пробірки на столі здалися мені менш небезпечними за цей погляд. — Я перерахував усі можливі сценарії нашого семестру. І в жодному з них не було пункту про те, що якась рудокоса бунтарка змусить мене викинути мій улюблений кольоровий розклад.
​— І як? — лукаво посміхнулася я, підсуваючись ближче до нього так, що наше плече торкалося його сорочки. — Похибка критична?
​Джуліан нахилився ближче, так, що пахнуло його звичним парфумом і кавою, а в голосі з'явилися ті самі нотки небезпечної ніжності, від яких у мене завмирало серце:
— Критична, Корице. Але це найкраща похибка у моєму житті. А тепер бери піпетку, поки професор не помітив, що ми обговорюємо зовсім не формули.
​Ми взялися за роботу, і хоча навколо кипіли інші студентські пари, дзвеніло скло і нудно гудів витяжний шкаф, наш куток перетворився на окремий світ. Це була наша власна формула — непередбачувана, хаотична, але неймовірно справжня. І ми точно не збиралися її зупиняти.

Ми саме обережно змішували два реактиви під пильним поглядом професора Гріна, коли мій телефон у кишені раптом коротко завибрирував. Я навіть не думала звертати уваги — напевно, чергове сповіщення з книжкової платформи або Лізин черговий мев у дусі «що ви там робите».
​Але телефон у кишені завибрирував знову. Потім іще раз. Настирливо й тривожно.
​Я скосила очі на екран, що лежав на краю столу екраном донизу, і побачила знайоме обличчя на аватарці та короткий рядок сповіщення: «Віталій: Ти де? Домашній телефон обривають. Терміново додому».
​Усередині в мене все різко стиснулося, ніби хтось різко перекрив доступ кисню в колбі. Весь романтичний антураж лабораторної романтики, запах кави, м'який погляд Джуліана й наше ідеальне зближення розсипалися на шматки за одну секунду. Батьки. Вони помітили моє вчорашнє зникнення або придумали черговий привід для контролю.
​Джуліан, помітивши, як я різко змінилася на обличчя і втупилася в екрану, відклав пробірку й тихо спитав:
— Щось трапилося, Корице? Хтось із викладачів пише?
​Я на секунду заплющила очі, збираючи залишки самовладання, щоб голос не тремтів, і ледь чутно, майже не роззявляючи рота, проказала йому на вухо:
— Батьки сердяться... Мені, здається, капець.