Розділ 3. Хімічна реакція неконтрольованих почуттів

Ранок почався не з кави, а з усвідомлення того, що я знаходжуся в епіцентрі академічної утопії. Я прокинулася від того, що сонячне проміння грало на ідеально рівних краях книг Джуліана. Жодної пилинки, жодного хаотично кинутого шкарпетка. Це було майже образливо.
​Коли я вийшла на кухню, Джуліан уже стояв біля плити. Він був у тій самій білій сорочці, але без краватки, і готував сніданок із такою концентрацією, ніби від цього залежала доля всього Лондона.
​— Сніданок розрахований за грамами, щоб забезпечити твій мозок глюкозою для сьогоднішньої лабораторної, — сказав він, навіть не обертаючись. — Якщо ти знову плануєш підірвати мікроскоп, принаймні зроби це з повноцінним рівнем енергії.
​Я засміялася, сідаючи за стіл. Це було сюрреалістично. Вчорашній бунт проти батьків і мого «порядного» життя здавався далеким спогадом. Тут, у квартирі Джуліана, я відчувала себе так, ніби ми дійсно починали писати свою власну «Алхімію хаосу».
​— Ти просто боїшся, що без моїх ідей твоя лабораторія перетвориться на музей нудьги, — піддражнила я його, намазуючи тост.
​Джуліан нарешті повернувся. Його погляд був уже не таким холодним, як у перший день знайомства. У ньому з'явилося щось нове — цікавість, яка межувала з небезпечним азартом.
​— Знаєш, Марто, — промовив він, підходячи ближче і спираючись на стіл навпроти мене, — я все життя думав, що кохання — це стабільна формула. Що все можна прорахувати. Але з тобою... мої показники постійно стрибають. Це якась «Формула мого зриву». Кожен мій розрахунок розбивається об твоє руде волосся і ці вічні жарти.
​Я затамувала подих. Атмосфера на кухні раптово стала густішою за будь-який хімічний реагент.
​— І що ти збираєшся робити? — запитала я, відчуваючи, як серце починає відбивати божевільний ритм. — Виведеш мене зі своєї системи як побічний продукт?
​Джуліан нахилився до мене, і в його очах спалахнула та сама романтична іскра, яку не могли пояснити жодні підручники з хімії.
​— Ні, — тихо відповів він. — Я збираюся вивчити цю аномалію до останньої молекули. Навіть якщо для цього доведеться підірвати весь університетський кампус.
​У цей момент я зрозуміла: наше спільне навчання перестало бути просто лабораторною роботою. Це була справжня хімічна реакція, і я не мала найменшого наміру її зупиняти. Лондон за вікном здавався звичайним фоном для нашого особистого, непередбачуваного вибуху почуттів. Схоже, формулу кохання ми вирішили писати на власному досвіді — з безладом, сміхом і великою кількістю непередбачуваних змінних.

Наш «сніданок генія» закінчився тим, що я випадково перекинула цукорницю прямо на його ідеально розкладені конспекти з термодинаміки. Джуліан завмер, дивлячись, як білі кристали повільно проникають у пори дорогого паперу.
​— Ой... — протягнула я, намагаючись змахнути цукор рукавом. — Ну, тепер твої формули стали трішки солодшими? Кажуть, це покращує засвоєння інформації!
​Він важко видихнув, заплющив очі, а коли розплющив — у них замість академічного холоду блиснула така суміш розпачу й розважливості, що я ледь не розсміялася.
​— Марто, це було порівняння, яке вивірялося три місяці, — пробурмотів він, підхоплюючи серветку, але замість того, щоб сваритися, він раптом почав збирати цукор з моїх пальців. Його дотик був обережним, майже науковим, але зовсім не холодною.
​— Бачиш? — підморгнула я, відчуваючи, як щіки починають палати не лише від цукру. — Протилежності не просто притягуються — вони створюють ідеальну суміш. Ти — порядок, я — хаос. Разом ми — стихійне лихо, яке виглядає як побачення.
​— Стихійне лихо, яке мені чомусь подобається більше, ніж спокій, — пробурмотів він, раптом притягуючи мене за талію ближче. Його руки були теплі, і в цей момент вся логіка світу, про яку він так піклувався, здавалася абсолютно неважливою.
​— Це ж закон природи, хіба ні? — прошепотіла я, ледь торкаючись носом його ідеальної сорочки, від якої пахло кавою і чимось суворо-чоловічим. — Позитивні й негативні заряди завжди тягнуться один до одного, щоб виникла іскра.
​Джуліан хмикнув, притискаючись чолом до мого чола. Його дихання збилося — вперше на моїй пам'яті.
— Ти зараз використовуєш фізику для флірту? Це підло, Марто.
​— Це Алхімія хаосу, Джуліане, — засміялася я. — А в цій науці немає правил, лише ризик. Ти готовий до ризику?
​Він не відповів словами. Він просто накрив мої вуста поцілунком, який був зовсім не схожий на науковий експеримент — він був гарячим, сумбурним і абсолютно позбавленим будь-якої логіки. У цей момент я зрозуміла: наше молоде кохання — це найкраща реакція, яку можна було вигадати. Ми були як два елементи, що занадто довго шукали стабільності в самотності, а тепер знайшли її один в одному, навіть якщо для цього довелося «зацукрувати» всі підручники світу.
​— Здається, я щойно зірвав свою власну формулу зриву, — видихнув він, відсторонившись на міліметр, але не відпускаючи мене з обіймів.
​— Ні, — усміхнулася я, поправляючи його розпатлану чубчик (о боже, я зробила це!). — Ти її нарешті розгадав.
​Попереду був університет, купа пар, суворі викладачі й мої батьки, які навіть не підозрювали, що «головний хаос» міста зараз обіймається з «головним порядком» факультету. Але в цій маленькій кухні, серед цукру й розкиданих конспектів, час зупинився. Ми були просто двоє студентів, які нарешті перестали воювати з усім світом і дозволили собі просто бути поруч.

Ми відсторонилися один від одного, коли десь у глибині квартири глухо пролунав сигнал таймера на його плиті, що нагадував про те, що реальність нікуди не зникла. Джуліан кліпнув, наче щойно вийшов із глибокого трансу, і розгублено поглянув на розсипаний цукор, а потім на мене.
​Я хитро примружилася, підійшла впритул і легенько шепнула йому на вушко, відчуваючи, як від мого дихання він здригнувся:
​— Комусь, здається, пора у ванну, щоб привести до тями свій ідеальний графік і нервову систему, а я тут спробую прибрати цей «солодкий катастрофічний слід». Тільки не кажи, що у тебе в ванній кімнаті є окрема полиця для рушників згідно з таблицею Менделєєва?
​Він обережно прибрав пасмо мого рудого волосся з обличчя, дивлячись на мене так, ніби вперше бачив справжнє диво, що не піддається ніяким вимірюванням. Його погляд став таким теплим, що в мене всередині все аж затремтіло.
​— Тобі зовсім не обов’язково тут прибирати, Марто... — почав він, але я зупинила його пальцем на губах.
​— Це частина нашої алхімії, Джуліане. Порядок і хаос мають навчитися співіснувати, або ми перетворимо твою квартиру на лабораторію для випробувань вибухівки. Іди вже, «містере Ідеальність».
​Він м’яко усміхнувся, і в цьому виразі не було ні грама звичного сарказму. Він нахилився ближче, так, що його губи майже торкнулися моєї скроні, і ледь чутно прошепотів:
​— Добре, корице. Прибирай. Але якщо розкладеш мої стікери не за кольоровим спектром, я буду змушений влаштувати тобі переекзаменування з теорії хаосу.
​— Корице? — я завмерла з ганчіркою в руках, дивлячись, як він направляється до ванної.
​— Ну, ти така ж непередбачувана і тепла, — кинув він через плече з ледь помітною зухвалою ноткою в голосі. — І додаєш занадто багато смаку в моє життя, щоб я міг це ігнорувати.
​Коли за ним зачинилися двері ванної, я залишилася посеред його ідеальної кухні, притискаючи ганчірку до грудей. Моє серце калатало так, що, здавалося, його чути було аж до коридору. Кориця. Хто б міг подумати, що цей суворий «білий халат» здатний на такі ніжності?
​Я зітхнула, озирнулася на бездоганно розставлені спеції на поличці — ага, в алфавітному порядку! — і вирішила, що сьогодні в цій квартирі точно стане на одну хаотичну пляму більше. Почати з того, щоб переставити цукорницю на незвичне місце? Це вже був початок справжньої студентської революції в серці лондонського педанта. І я вже не могла дочекатися, щоб побачити його реакцію.