Розділ 2. Каталізатор катастрофи

Якщо ви думаєте, що вечірній дзвінок від Джуліана в анонімному чаті був межею мого шоку, то ви явно недооцінюєте масштаби нашої університетської романтичної комедії. За кілька хвилин він дійсно з'явився під тим самим ліхтарем — у своєму незмінному пальті, з ідеально укладеним волоссям і двома стаканчиками гарячої кави в руках.
​— Ти що, шпигунське агентство закінчив? — накинулася я на нього, складаючи руки на грудях. — Чого тобі взагалі треба, Джуліане? Я ж казала: сьогодні мій ліміт спілкування із занудами вичерпано разом із нервовими клітинами.
​Він мовчки простягнув мені один стаканчик із карамельним лате, сів поруч на мокру лавочку й холоднокровно витримав паузу, уособлюючи весь академічний архів Лондона.
— По-перше, я сидів у тому чаті, бо шукав розклад роботи бібліотеки, а натрапив на крик душі про руде волосся та сімейний армагеддон. По-друге, університетський роман нашої пари ризикує завершитися ще до початку семестру, якщо моя партнерка замість підготовки до проєкту ночами мерзне на вулиці під ліхтарями.
​Я хотіла щось єхидно відповісти, але гаряча кава і цей його абсурдний тон чомусь миттєво зняли напругу. Університетське життя в Лондоні вчило нас різного, але перехід від ворожнечі до кохання явно відбувався за якимось дуже дивним, непередбачуваним сценарієм.
​— Знаєш що, гений? — зітхнула я, роблячи ковток. — Якщо ти й далі будеш отак рятувати мене від домашніх скандалів, я вирішу, що я тобі насправді подобаюся.
​Джуліан на секунду застиг, а його ідеальна самовпевненість дала невелику тріщину. Він відвів погляд убік, ледь помітно посміхнувся у вогнях нічного міста й тихо кинув:
— Не ускладнюй формули, Марто. Просто пий свою каву. Нам ще завтра разом підривати лабораторію.

Я зробила ще один великий ковток кави, насолоджуючись тим, як карамельний сироп хоч трохи змиває смак вечірнього сімейного скандалу. Джуліан сидів поруч, настільки зібраний і випрасуваний, що на тлі моєї куртки в плямах від фарби і рудого хаосу на маківці ми виглядали як персонажі анекдоту про зустріч двох паралельних всесвітів.
​Він спокійно подивився на мій стаканчик, потім на мій захаращений рюкзак і видав із фірмовою британською незворушністю:
— Знаєш, Марто, я серйозно вивчав закон Архімеда, але ніяк не можу зрозуміти одну річ: як у тебе в голові вміщується стільки хаосу, і при цьому ти досі не потонула в калюжі власної творчості? Твої думки рухаються швидше за швидкість світла, постійно створюючи побічні ефекти у вигляді зірваних дедлайнів.
​Я аж поперхнулася від такого нахабства, тицьнувши йому під ніс палець із залишками чорної гелевої ручки:
— Ей, гений! Мій хаос — це між іншим чисте мистецтво, на відміну від твого сухого перфекціонізму, де кожен крок розписаний на століття вперед! Уявляєш, як нудно жити, коли ти знаєш наперед, у який бік упаде твоя ложка під час сніданку? Ти ж, певно, і снідаєш за годинником, і сни бачиш виключно у вигляді графіків та діаграм!
​Джуліан на секунду замовк, а потім угорі його губ промайнула така щира, майже хлопп'яча усмішка, від якої мій внутрішній бунтівний світ чомусь різко дав збій. Він повільно повернув до мене голову й тихо вимовив:
— Сновидіння не контролюю, зізнаюся. Але останнім часом у моїх формулах чомусь постійно виникає одна невідома змінна з рудим волоссям, яка не піддається жодному логічному розрахунку. І найстрашніше те, Марто, що мені чомусь зовсім не хочеться її виправляти.
​Я витріщилася на нього, забувши, як дихати, а нічний вітер у Лондоні тим часом галантно розніс над лавочкою аромат кави та повного академічного божевілля.

Джуліан глянув на свій наручний годинник — той самий швейцарський еталон точності — і важко зітхнув, намагаючись повернути собі маску колишньої серйозності.
​— Ну все, розігріли атмосферу до екзотермічної реакції, і досить, — промовив він, підводячись із мокрої лавочки та струшуючи невидимі пилинки зі свого ідеального пальта. — Час повертатися до реальності. Тобі треба їхати додому, поки твоя мама не почала розсилати орієнтування до поліції через зникнення головного генератора хаосу в Лондоні.
​Я різко підвелася слідом за ним, дивлячись на те, як він методично ховає стаканчики від кави в урну, і раптом усвідомила, що перспектива повертатися у свою «казарму» до сімейних докорів і лекцій про прибирання викликає у мене чистий жах. Особливо після такої розмови.
​Я зробила кілька кроків за ним, засунувши руки в кишені свого розмальованого фарбами жакета, і випалила перше, що прийшло в голову, намагаючись зберегти хоч якийсь вигляд спокою:
​— Слухай, Джуліане... А можна я піду до тебе?
​Він ледь не спіткнувся на рівному місці. Обернувшись, він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому власноруч підпалити кафедру квантової фізики. Його ідеально укладене волосся на секунду здалося мені менш стабільним, ніж зазвичай.
​— Що... куди до мене?! — у його голові, здається, на секунду завис увесь університетський софт. — Марто, ти взагалі усвідомлюєш значення цієї фрази? У моїй квартирі панує абсолютний порядок, книги розставлені за алфавітом, а шкарпетки лежать за кольоровою гамою! Твій прихід туди — це пряма загроза національній безпеці та моєму душевному спокою!
​— Ой, не перебільшуй, містере Швейцарський Годинник! — розреготалась я, штовхнувши його в плече. — Я обіцяю сидіти тихо, як лабораторна мишка, і навіть не дихати на твої кольорові стікери. Просто... я не хочу йти додому й вислуховувати лекції про те, яка я невдаха. Ну будь ласка?
​Джуліан довго дивився на мій яскраво-рудий «вибух» на голові, на наглувату посмішку й на той самий погляд, проти якого його наукові формули чомусь не мали жодних шансів. Він важко, здавалося б, назагал програвши цю битву з власними принципами, здихнув, закатив очі до лондонського неба й тихо пробурмотів:
​— Ну все, мій розклад на цей вечір остаточно летить до біса. Ходімо, хаотична моя. Але якщо ти чіпатимеш мої маркери — я за себе не відповідаю.

Дорогою до його квартири я відчувала себе так, ніби ми йшли на справжній злочин. Джуліан виглядав напруженим, постійно перевіряючи, чи не лишив я на його пальті слідів від фарби, проте коли ми підійшли до його будинку, він раптом витяг телефон.
​— Зараз я напишу твоїй мамі, що ти працюєш над спільним проєктом і залишаєшся в мене, бо ми не встигаємо з розрахунками, — сказав він, швидко набираючи текст. — Якщо вона запитає, я — гарантія академічної відповідальності. У неї точно не виникне запитань до «зразкового студента хімічного факультету».
​Він написав повідомлення так швидко і впевнено, що я навіть не встигла заперечити. Коли ми зайшли до його квартири, я очікувала побачити музей, але всередині було затишно: скрізь акуратні полиці, приглушене світло і жодної зайвої речі. Ми трохи поговорили на кухні, п’ючи чай, і я вперше побачила його не як «зануду з лінійкою», а як звичайного хлопця, який теж має свої мрії, втому і, здається, трохи боїться власної прихильності до мене.
​Дякуючи йому за цей вечір, я відчула дивну легкість. Джуліан виділив мені місце в гостьовій кімнаті, де все було таке чисте й випрасуване, що я боялася навіть торкнутися постільної білизни. Я швидко переодяглася в футболку, яку він мені позичив, і майже миттєво провалилася в глибокий, спокійний сон, вперше за довгий час не думаючи про завтрашні нотації чи сімейні конфлікти.
​Джуліан стояв у дверях, дивлячись, як я засинаю серед його ідеального порядку. Він ледь помітно хмурився, дивлячись на мій рудий «вибух» на подушці, що нахабно розтріпався, порушуючи всі його правила симетрії. Його погляд пом’якшав, а на обличчі з’явилася та сама ледь вловима усмішка.
​«Ну от, — подумав він, зачиняючи двері, — тепер у цій квартирі офіційно поселився хаос. І чомусь... це найкраще, що траплялося з моїми формулами за останні роки».