Розділ 1. Закон збереження маси та нервів

Ранок понеділка в університеті UCL у Лондоні традиційно починався з маленького апокаліпсису. Мій власний апокаліпсис виглядав як порожня чашка з-під кави, заспане обличчя і повна відсутність розуміння того, чому молекули поводяться настільки нахабно.
​Студентське життя — це взагалі жанр чорної комедії. Ти намагаєшся почуватися дорослою самостійною одиницею, а натомість біжиш коридором із зачіскою «взрив на макаронній фабриці», тримаєш у зубах бутерброд і судомно намагаєшся пригадати, у якій аудиторії зараз лекція з органічної хімії, яка нагадує мені вирок вищого суду.
​Я залетіла до аудиторії за дві хвилини до дзвінка, на ходу намагаючись втиснути свої яскраво-руді кучері у щось схоже на хвіст. Звісно ж, я спізнилася. І звісно ж, єдине вільне місце виявилося саме на першому ряду — просто під хижим поглядом нашого викладача і поруч із людиною, яка асоціювалася у мене з головним болем.
​Джуліан сидів рівно, наче проковтнув лінійку. Його біла сорочка була випрасувана так ідеально, що відблискувала під лампами денного світла, а стопка кольорових стікерів на його столі лежала за строгою математичною ієрархією. Навіть ручки в його пеналі вишикувалися за довжиною. Глянувши на нього, хотілося одразу почати прибирати чи хоча б вибачитися за те, що я просто дихаю в його бік.
​— Ти знову спізнилася на чотири хвилині й тридцять секунд, Марто, — навіть не повертаючи голови, процідив він таким тоном, ніби тільки-но звірив свій швейцарський годинник із атомним еталоном. — Твоя аура хаосу знову зсуває мої конспекти на три міліметри вліво.
​— Ой, не перебільшуй, Джуліане, твої конспекти переживуть цю маленьку травму, на відміну від моєї психіки після твоєї лекції, — відказала я, плюхнувшись на стілець і з гуркотом виваливши на стіл захаращений блокнот, купу стікерів із малюнками котів і напівпорожню пляшку газованки.
​Я навмисно штовхнула його пенал локтем. Рівно три ручки покотилися столом.
​Джуліан повільно заплющив очі, глибоко вдихнув, рахуючи до десяти, а потім повернув до мене своє обличчя класичного британського зануди з легкою іронічною усмішкою.
​— Знаєш, Марто, якби за вміння створювати безлад давали нобелівську премію, ти б обігнала всіх фізиків-ядерників разом узятих. Готуйся, сьогодні ми будемо писати спільну контрольну. І якщо ти знову переплутаєш валентність із кулінарним рецептом, я особисто замурую тебе в цій лабораторії.
​— Погрожуєш мені? — хмикнула я, підморгуючи йому. — Зроби це, і мій рудий вибух на голові здасться тобі найменшою проблемою у цьому житті.
​Гумор був єдиним способом вижити в цій тотальній атмосфері педантичності. Але я ще не знала, що цей спільний лабораторний день закінчиться таким грандіозним вибухом, після якого нам обоом доведеться рятувати не лише оцінки, а й власні нерви.

Дзвінок на перерву пролунав як сигнал до порятунку. Я підхопила свій хаотичний рюкзак і майже вилетіла з аудиторії в коридор, де на мене вже чекала моя найкраща подруга Ліза. Ми зустрілися біля великого вікна з видом на дощовий двір лондонського університету, і я одразу закотила очі.
​— Ти не уявляєш, цей зануда знову вимірював мій рівень хаосу в міліметрах! — випалила я, розмахуючи руками. — Йому б не в лабораторії сидіти, а працювати швейцарським годинником — точність стовідсоткова, а душі нуль.
​Ліза лише розреготалась, поправляючи шарф.
— Ну, Марто, зізнайся, він хоча б симпатичний зануда. Коли він дивиться на твої розмальовані блокноти так, ніби вони загрожують національній безпеці Великої Британії, це виглядає доволі кумедно.
​— Симпатичний? Та він готовий розстріляти мене за кожен неправильно поставлений знак у формулі! — запротестувала я, але в ту ж секунду за спиною Лізи з'явився сам винуватець наших обговорень у супроводі свого друга та колеги по лабораторній кафедрі — високого британця Алекса.
​Алекс був повною протилежністю Джуліана: вічно розслаблений, із ледь помітною усмішкою і повною байдужістю до розкладів. Він одразу обійняв Лізу за плечі (вони явно мислили в одному напрямку в питаннях ігнорування суворих правил кампусу) і кивнув на нашого спільника.
​— Джуліане, друже, ти знову намагався прочитати Марті лекцію про термодинаміку в перерві між парами? — ущипливо запитав Алекс, лукаво дивлячись на застиглого в очікуванні порядку Джуліана. — Поглянь на неї: людина живе натхненням і кавою, а ти досі намагаєшся загнати її в рамки таблиці Менделєєва.
​Джуліан поправив комір сорочки, кинув на мене важкий, але чомусь зовсім не злий погляд і холоднокровно відповів:
— Я намагаюся врятувати наш спільний проєкт від неминучого колапсу, Алекс. Тому що якщо Марта назве бензольне кільце «хороводом веселих привидів» під час офіційного захисту комісії, нас обох виженуть із університету ще до кінця семестру.
​Ми з Алексом перезирнулися й синхронно розреготалися на весь коридор, змусивши кількох суворих професорів обернутися. Джуліан лише важко зітхнув, але в куточках його губ на секунду майнула та сама ледь помітна усмішка, яку я чомусь почала помічати занадто часто.

Якщо придивитися до нас збоку, картина виглядала максимально кумедно: дві абсолютні протилежності, які чомусь опинилися в одному просторі. Я — у своєму заношеному джинсовому жакеті, повністю розмальованому фарбами, з яскраво-рудим «вибухом» кучерів на голові, що вічно вибиваються з хвоста, і з блокнотом, де замість формул жили намальовані коти. І він — Джуліан: утілення британської академічної зібраності, з ідеально випрасуваною білою сорочкою, відсутністю хоча б однієї зайвої волосинки на голові та поглядом людини, яка щомилі розраховує траєкторію падіння мого чергового горнятка з кавою.
​Алекс, дивлячись на нашу парочку, лише хитро посміхнувся і підштовхнув Лізу в бік виходу з коридору.
— Слухай, Джуліане, здається, твоя формула «контролю всього» дає серйозний збій, — кинув Алекс через плече. — Ходімо, дамо цим двоом розібратися з їхньою термодинамікою самостійно, поки тут усе не злетіло в повітря.
​Коли вони зникли за поворотом, ми залишилися вдвох посеред галасливого коридору. Джуліан подивився на мене довгим, важким поглядом, у якому чомусь дивно поєднувалися роздратування і ледь стримувана усмішка.
​— Ну що, Марто, — тихо сказав він, роблячи крок ближче, — наступна пара — лабораторна з неорганічної хімії. Обіцяй мені тільки одне: сьогодні ми нічого не підірвемо. Або принаймні не розплавимо мій улюблений мікроскоп.
​— Обіцяти не можу, Джуліане, — підморгнула я, закидаючи рюкзак на плече. — Але якщо станеться вибух, я гарантую тобі найвеселіший кінець світу в усьому Лондоні. Погнали, гений, покажи мені свою хімію.