Пролог

Якщо ви вважаєте, що кінець світу — це метеоритний дощ чи глобальне потепління, то ви просто ніколи не бачили, як я намагаюся збалансувати рівняння з органічної хімії. Спойлер: ефект приблизно той самий, тільки жертв і руйнувань у моїй кімнаті значно більше.
​Мене звати Марта. І якщо всесвіт існує за якимись чіткими законами фізики, то я — головний збій у цій матриці. У той час як нормальні люди бачать у розкладі занять логіку, я бачу пряму загрозу моєму ментальному здоров'ю. Моя голова набита віршами, недописаними сюжетами, хаотичними ідеями та мільйоном думок про все на світі, крім валентності, молярної маси чи законів Ньютона.
​Мій улюблений колір — насичений зелений, мій головний стан — це запізнення на лекцію з філіжанкою кави в руці, а моє найбільше досягнення за цей тиждень полягає в тому, що я досі не спалила університетську бібліотеку. Хоча чесно кажучи, спроби були.
​Я щиро вірю, що життя створене для творчості, сміху та пригод, а не для того, щоб вимірювати світ у мілілітрах. Мої дружні чати завжди палають від моїх історій про те, як я знову переплутала аудиторії або випадково придбала купу непотрібних книжок замість підручника. Я живу на повну потужність, пишу свої дурненькі романи і намагаюся вижити в цьому серйозному дорослому світі, де всі чомусь такі страшні перфекціоністи.
​Але ж ви знаєте, як це буває? Щойно вирішуєш, що твій хаос повністю під контролем, доля підсовує тобі найбільшу катастрофу всього студентського життя. У моєму випадку ця катастрофа носить бездоганну білу сорочку, дивиться на всіх із холодним єхидством і вважає, що кожну хвилину життя можна розписати за формулою.
​Звати цю ходячу проблему Джуліан. І наша з ним історія — це суцільна романтична комедія, яка ось-ось підірве весь Лондон.
​Ну що, погнали розбиратися з цією хімією?

Але я зовсім забула додати головне про свою зовнішність. Якщо чесно, я аж ніяк не якась голлівудська красуня з глянцевого журналу — ніяких ідеальних пропорцій чи лялькової зовнішності. Я звичайна дівчина: трохи кумедна, часто заспана й вічно зім'ята, як старий аркуш паперу.
​Але в мене є дещо таке, чого точно немає в інших дівчат у цьому похмурому лондонському кампусі. Моє волосся — яскраво-руде, майже помаранчеве, справжнє полум'я на голові, яке чомусь постійно живе своїм власним життям. Воно збирається в бунтівні кучері, стирчить на всі боки від найменшого вітерця й повністю відображає мій вибуховий характер. Якщо хтось хоче сховатися у натовпі — це точно не про мене, бо мого помаранчевого «вибуху» на маківці видно ще за два квартали від університету. І знаєте що? Мені це навіть подобається.

І тут із коридору раптом долинає голос моєї мами, який миттєво повертає мене з небес на землю.
​— Марто! Скільки можна сидіти в цій кімнаті й розмовляти сама з собою?! — лунає від дверей. — Знову твої вигадки та писанина замість нормальних справ! І вимгни вже цей телефон, іди допоможи на кухні або хоча б збери свої речі, бо в кімнаті знову такий безлад, ніби тут пройшов буревій!
​Мама в мене — жінка сувора і дуже практична. Вона щиро переконана, що життя складається з чіткого порядку, прибирання, консервації на зиму і серйозної професії, а всі мої книжки, вірші та творчі мариво — це просто дитячі дурниці, які швидко вивітряться, коли прийде час платити за комунальні послуги. Окрім неї, вдома завжди є мій батько, чиї правила життя нагадують суворий армійський статут, і молодші брат із сестрою, які вічно ку кудись поспішають і дістають мене своїми жартами.
​Але поки вони всі думають, що мною легко керувати, я вже готуюся до чергової порції пригод у Лондоні, де на мене чекає мій власний науковий апокаліпсис. Мені треба бігти, бо мама повторює своє попередження вже вдруге, а це означає, що мій термін безтурботного спокою офіційно вичерпано.