РОЗДІЛ 84

— Його величність чекає на вас у малій приймальні королівського крила.

  Люціан мовчки кивнув, його долоня на моїй талії ледь помітно напружилася. Ми залишили напівтемний закуток дзеркальної зали. Хода Алхіміка була твердою, а риси обличчя повернули собі звичну строгість, хоч у погляді, яким він обдарував мене на порозі залу, читалася глибока, мовчазна підтримка.

  Осяяна тисячами свічок Дзеркальна зала з її шумом, шелестом шовку та брязкотом келихів лишилася позаду. Розпорядник провів нас крізь довгу анфіладу тихих галерей, де під високими склепіннями висіли старовинні гобелени із зображенням королівських полювань, а біля важких дубових дверей стояли мовчазні гвардійці у металевих панцирах. Тут, у королівському крилі, все було у вишукано світлих, мяких тонах.

  Перед нами відчинилися важкі двохстулкові двері, оздоблені різьбленням.

  Король Авелій чекав у просторому кабінеті. Він уже встиг зняти важку мантію з хутром і залишився у темному оксамитовому камзолі із золотим шитвом. Золотий вінець лежав на краєчку масивного дубового столу поруч із розгорнутою картою королівства. Юний монарх стояв біля високого ланцетоподібного вікна, дивлячись на нічне місто, що мерехтіло тисячами вогнів.

— Ваша величність, — низько вклонився Люціан.

  Я повторила реверанс, відчуваючи, як серце під темно-синім оксамитом сукні б'ється мов сполоханий птах.

  Авелій повернувся до нас. На його обличчі не було холодності, лише втома і дивовижно уважна усмішка. Він жестом відпустив розпорядника й зачекав, поки за тим тихо зачиняться двері.

— Леді Еленіто, магістре, — м'яко мовив монарх, ступивши кілька кроків уперед. — Я слухаю вас. Ви казали, що маєте прохання, яке вимагає мого часу, тепер у вас є така можливість.

  Я зробила глибокий подих, тамуючи тремтіння в колінах. Усе, що я пережила — монастирський притулок, темна спальня принца та отрута, втечі та переховування, уроки Архипа та нічна сутичка під міським каштаном, — звелося до цієї єдиної миті.

— Ваша величність... — розпочала я, збираючи докупи всі сили. Голос спершу забринів непевністю, але з кожним словом ставав міцнішим. — Напередодні коронації мені довелося зіткнутися з чаклункою, яка зазіхала на ваше життя. Коли її було знешкоджено й сковано, вона розповіла мені історію. Історію, про яку у вашому палаці воліють мовчати.

  Люціан поруч зі мною застиг та мовчки стиснув мою руку, а Авелій ледь примружив очі, слухаючи уважно й непорушно.

  Я розповіла йому все. Без прикрас, без обману й без прихованого жалю. Розповіла про короля Клавінія та його не взаємне кохання, про жінку, яка відмовила монарху, бо її серце належало іншому, і про жорстоку, сліпу помсту обуреного володаря. Про те, як за його указом сотні людей, винних лише у тому, що мали дар, були навіки вислані за випалені, кам'янисті Райвендарські кручі.

— Вони живуть там у страшній скруті, ваша величність, — вела я далі, дивлячись йому просто в очі. — У тих скелястих місцях майже немає води, рослини там не ростуть серед каміння, а тварини у більшості своїй отруйні. Людям доводиться щодня виборювати своє життя. І цей біль, накопичений поколіннями, породив лють. Чаклунка, яка прийшла у вашу спальню, була засліплена цією люттю. Вона вважала, що вбивство — єдиний шлях повернути якось ситуацію у свою сторону.

  Авелій повільно підійшов до столу й опустив долоню на різьблене дерево. Його обличчя стало серйозним і похмурим.

— А що вважаєте ви, Еленіто? — тихо запитав він.

— Я вважаю, що вбивство й кров лише множать зло, — твердо відповіла я. — Але я також знаю, що ці люди — не потвори. Я прийшла сюди просити прощення для всіх, хто володіє даром. Адже... адже у мене також є дар, ваша величність.

  Авелій мовчки звів брови, а я простягла вперед руки, на яких у світлі свічок спалахнули срібні лелітки моєї сукні.

— Я дізналася про нього зовсім нещодавно, коли небезпека дихала в обличчя, — мовила я. — Але я ніколи не чинила лиха. Я використала силу своєї крові, щоб захистити вас від отрути у вашій спальні, щоб урятувати свого друга й зупинити нападницю. Люди бувають різними, ваша величність. Серед звичайного люду трапляються лихі та підлі, а трапляються добрі й милосердні. Так само й серед тих, хто має дар! Дар — це лише сила. Все залежить від того, в чиїх руках вона опиниться. 

  Авелій замислився. У кабінеті запанувала глибока, дзвінка тиша. Юний король повільно підійшов до вікна, дивлячись на нічний Айрат і, здавалося, важив у душі кожне моє слово, зіставляючи його з своїми думками.

  Раптом важкі двері кабінету з гуркотом розчинилися, вдарившись об стіну.

  До кімнати розмашистим кроком увірвався Головний Суддя. Його мантія була розстебнута, а за спиною тупотіли двоє вартових у сталевих панцирах із оголеними тесаками.

— Ваша величність! — несамовито вигукнув Суддя, вказуючи сухим, тремтячим пальцем просто на мене. — Відступіть від неї! Ця дівчина — відьма! У нас є беззаперечні докази, що вона використовувала темні чари прямо на вулиці столиці! Вона небезпечна потвора, яка приховала свій дар! Я повинен заарештувати її негайно й кинути до вежі Смутку. Щоб судити та знищити.

  Вартові зробили крок уперед, піднімаючи мечі. Люціан миттєво ступив півкроку, заступивши мене своїм плечем, а його кулаки міцно стислися.

— Зупиніться! — грізно, наче сурма, пролунав голос Авелія.

  Король розвернувся від вікна. Його постать у світлі свічок випромінювала непохитну, королівську владу.

— Ваша величність, але ж закони Клавінія... — знову спробував заперечити чиновник.

— Досить! — суворо перебив його Авелій, окинувши Суддю холодним, зверхнім поглядом. — Я знаю, хто вона, і вона права! Пора зупинити це божевілля. Хтось має бути милосердним та мудрим в цій ситуації. Якщо ми відповідатимемо на зло — злом, це королівство потоне в крові.

  Юний монарх випростав спину, глянув на вартових, на остовпілого Суддю, а потім перевів погляд на мене та Люціана. Його голос лунав лунко, розносившись під високими склепіннями кабінету: