РОЗДІЛ 83

  Сама церемонія коронації пролетіла доволі швидко. Мабуть, нещодавнє отруєння принца у власній спальні та постійні побоювання Головного судді щодо можливого нового замаху з боку змовників змусили скоротити пишні церковні обряди до найнеобхіднішого. Єпископ підніс стародавній золотий вінець, юний Авелій упевнено промовив королівську присягу, і соборний зал вибухнув вітальними вигуками.

  Одразу після того, як корона опинилася на голові спадкоємця, гостей запросили до Великої дзеркальної зали палацу, де розпочався святковий бал.

  Ось тут для мене почалося справжнє випробування. Варто було музикантам заграти перший урочистий вальс, як біля нас утворилася ціла черга: десятки молодих дворян вистроїлися, аби запросити мене на танець. Проте найбільша проблема полягала в тому, що танцювати я не вміла від слова «зовсім». Суворий монастирський притулок Святої Евлалії вчив вишивати, молитися та мити підлоги, але аж ніяк не бальним реверансам чи легким па.

  Тож Люціану доводилося берегти мене, з похмурою ввічливістю відмовляючи усім бажаючим під приводом моєї втоми. Це створювало між нами особливу, тонку напругу. Кожного разу, коли черговий графський синок відходив ні з чим, магістр ледь помітно полегшено видихав, а його погляд на мить затримувався на моєму обличчі.

  Наші виправдання тривали доти, доки крізь юрбу до нас не підійшов королівський розпорядник із золотим жезлом у руках. Він низько вклонився й стиха мовив:

— Леді Ніто, магістре Солвене. Його величність король Авелій просить вас пройти до його особистої ложі.

  Я відчула, як хвиля хвилювання знову підступила до горла. Я вже майже перестала червоніти від кожного компліменту за цей вечір, але, підійшовши до молодого монарха, знову опинилася в ніяковості від його прямої уваги.

  Авелій, сяючи золотим шитвом на драпірованому камзолі, зустрів нас теплою усмішкою. Він відпустив гвардійців на кілька кроків і подивився на мене з щирим зацікавленням.

— Леді Ніто, дозвольте поцікавитися, — промовив він м'яким, але впевненим голосом. — Ви знаєте ваше повне ім'я? Наскільки я зрозумів із паперів, ви сирота і зростали у притулку Святої Евлалії.

— Саме так, ваша величність, — я злегка присіла у глибокому реверансі. — Я, на жаль, не знаю свого повного імені. Якщо таке взагалі колись існувало.

— Насправді Ніта — це скорочено від Еленіта. Якщо я не помиляюся у старих іменних книгах нашого роду, — посміхнувся Авелій. — Дуже гарне й рідкісне ім'я. Я б хотів належно винагородити вас за порятунок мого життя та за затримання небезпечної чаклунки, що на нього зазіхала. Чи будуть у вас якісь особисті побажання, леді Еленіто?

  Я затамувала подих. Ось він, той самий момент, заради якого я відмовилася тікати з міста.

— Я маю лише одне бажання, ваша величність, — збиваючись від хвилювання, але намагаючись тримати голос рівно, промовила я. — Але насправді воно вимагає трішки вашого часу. Якщо ви дозволите розповісти вам те, що я дізналася від бранки... я знаю, ви в змозі прийняти вірне й справедливе рішення.

  Авелій здивовано підвів брови, глянув на Люціана, котрий мовчки стояв поруч із непорушним виразом обличчя, а потім задумливо кивнув головою.

— Гаразд, — тихо мовив юний король. — За годину я чекатиму вас у гостьовій залі в королівському крилі. Там нам ніхто не заважатиме.

  Коли ми відійшли від королівської ложі, я почувалася майже щасливою. Мені здавалося, що всередині вибухають сонячні іскри. Я була готова підстрибувати від радості, ба навіть спробувати затанцювати, аби лише швидше пролетіла ця довга, млява година очікування!

  Люціан, який майже весь цей час мовчав, уважно спостерігаючи за моєю реакцією, раптом тихо мовив:

— Як би ненауково це не звучало, Ніто... однак мені здається, що тобі вдасться переконати принца. Мені подобається твій запал та твоя віра у те, що можна все виправити.

— Справді, магістре? — я зупинилася й подивилася йому просто в очі.

— Справді, — він ледь помітно посміхнувся кутиками губ. — І якщо ти хочеш затанцювати... ми можемо спробувати.

  Він провів мене у найвіддаленіший, напівтемний куточок залу за високою мармуровою колоною, де було найменше людей і не діставали цікаві погляди придворних. Мелодія вальсу лунала тут м'яко й віддалено.

  Люціан обережно поклав долоню мені на талію, а другою рукою стис мої тремтячі пальці. Відчуття його рук — теплих, сильних і дивовижно ніжних — миттєво збентежило мене. Сироти, що побігли моїм тілом від цього доторку, змусили мене вкотре за цей вечір спалахнути рум'янцем. Ми зробили кілька повільних, трохи незграбних кроків у затінку колони, не зводячи очей одне з одного, і в цьому мовчанні було більше слів, ніж у будь-яких промовах.

  І ось настав час нашої розмови з королем.

  Мелодія закінчилася, і до нашого сховку безшумно наблизився той самий королівський розпорядник із срібним жезлом. Він низько схилився й щось коротко, квапливо шепнув на вухо Люціану.