РОЗДІЛ 80

  Візничий Мартін стояв за три кроки від кам’яної огорожі, міцно вчепившись засмальцьованими пальцями в мотузку та кайдани, і перелякано переводив погляд із дерев'яного кокона на мене. Його підборіддя сіпалося, а лисина під зсунутим набік капелюхом заблищала від дрібного поту. У сутінках порожнього завулку, де ще мить тому лилася відьомська сила, сичали іскри й тріщало коріння старого каштана, чоловік бачив уже не дівчину у волошкові сукні з мереживами, а щось небезпечне, дике й геть незбагненне для звичайного міщанина. Він задкував, споткнувся об вивернуту з бруківки плиту й лише важко проковтнув слину, так і не спромігшись вимовити жодного слова.

  Люціан помітив цей страх. Вчений не став ставити зайвих запитань чи заспокоювати слугу — він просто ступив уперед, мовчки забрав із його затерплих пальців мотузки та важкі залізні кайданки й мовив:

— Вертайся до стайні. Тобі краще відпочити сьогодні. І тримай язика за зубами. 

  Візничий не потребував повторного наказу. Кинувши на мене останній сповнений страху погляд, чоловік сахнувся вбік, різкл повернув за ріг кам'яниці й спритно зник у темряві, лишивши по собі лише швидкий тупіт чобіт по мокрому камінню.

  Я провела його очима, відчуваючи, як усередині все стискається від гіркого присмаку провини.

— Пане магістре... — тихо проговорила я, опускаючи руки й дивлячись на покручене коріння, що вирвалося прямо з-під бруківки та оплело жінку. — Можливо, мені не варто було отак відкрито чаклувати? Просто посеред вулиці...

— Ніто, ми з цим розберемося пізніше, — м'яко, але суворо перебив мене Люціан, не зводячи очей із закованої в дерево постаті. — Що тут насправді трапилося?

  Жінка всередині живої пастки поволі підвела голову. Оплутанна корінням, вона дихала важко, проте її зелені очі, хоч і втратили небезпечний вогник, усе ще горіли глухою, запеклою люттю. Вона ненависно зиркнула на Люціана, розтулила закривавлені губи й раптом тихо, сипло розсміялася.

— Твоя ручна відьмочка перемогла цього разу, магістре, — просичала вона, і в цьому шелесті чулася отруйна зневага. — А ти пояснив їй наслідки чаклунства у вашому проклятому королівстві? Чи, може, збрехав, як і всі?

  Вона перевела погляд на мене, і її вираз обличчя став жалісливо-підлим.

— Тебе стратять, дівчинко. Так само, як і усіх інших. Можливо, не відразу, не цього тижня. Можливо, лише після того, як перед усім народом показово стратять мене... Тож не плекай марних надій про королівську ласку. Але якщо ви мене відпустите зараз, поки варта не збіглася сюди з усіх околиць, у тебе ще буде шанс на життя. Ти підеш зі мною за Райвендарські кручі. Ти виживатимеш серед своїх.

  Люціан застиг на мить. Його обличчя зблякло, а сірі очі повільно перемістилися на мене. У цьому погляді промайнув важкий, майже непомітний сумнів — вчений занадто добре знав суворі закони Айрату й усвідомлював, яка доля зазвичай чекає тих, хто викриває свій дар у столиці.

— Ні! Ні і ні! — я рвучко захитала головою, роблячи крок назад від дерев'яного конуса. — Я не піду невідомо куди! І тим більше з людиною, яка пів години тому намагалася мене вбити й жбурляла вогнем у моє обличчя! Нас запросили на коронацію особисто. Нас чекає сам принц. А отже, вбивати мене ніхто не збирається! Принаймні відразу.

  Люціан похмуро кивнув. Він нахилився до залізяччя, міцно стиснувши замки у широкій долоні.

— Можливо, у нас дійсно є шанс усе виправити, — мовив він, і в його голосі знову з'явилася звична твердість. — Але ми не маємо жодного права відпускати ту, яка готова була вбити спадкоємця престолу та знову занурити королівство у кривавий хаос. Ніто, звільни її руки.