РОЗДІЛ 79

— Я по магістра! — сказав Архип і стрімко чкурнув із моїх долонь прямо в нічне небо.

Птах ковзнув угору, розчинившись серед густих осінніх тіней і похилених міських дахів.

Я повернулася до жінки, скованої живим деревом. Кокон із ціпкого коріння та покрученого гілля каштана тримав її непохитно, затиснувши так, що вона не могла ворухнути й пальцем. Східна чаклунка вже мовчала, лише важко й зривисто дихала крізь зчеплені зуби. З кутика її губ повільно стікала тонка, темна цівка, а зелене сяйво в очах остаточно згасло, поступившись місцем холодному, запеклому згарищу.

— Ти розумієш, що тобі вже не втекти? — сказала я, збираючи до купи тремтячі думки й притискаючись спиною до сирого кам'яного муру. — Чому ти це зробила? Чому намагалася вбити принца? Невже тобі мало було обкрутити банкіра? Ти ж могла мати майже все золото королівства! Навіщо тобі було вбивати принца?

  Жінка тривалий час мовчала. Вона то з глибокою, запеклою ненавистю дивилася на мене, то відвертала погляд у бік занедбаного аптекарського саду, де вітер шелестів сухою травою. Мені навіть здалося, що вона так і не відповість на жодне з моїх запитань. Однак вона раптом засміялася — сухим, неживим сміхом, у якому бриніла гірка й отруйна зневага, — та відповіла:

— Ти надто наївна, відьмочко. Як ти взагалі вижила серед них? Скільки часу тобі довелося ховатися по закутках, аби просто не згоріти на вогнищі або не сконати в кайданах у якомусь похмурому підвалі? Я рівно така ж відьма, як і ти. В чомусь краща, в чомусь гірша, однак я тут не просто так. Не заради судійського брязкальця чи золотих монет у банкових скринях. Якби змінилася правляча лінія і цей хлопець сконав, ми б могли переконати аристократію, що магію можна і потрібно повернути в цей захаращений, змарнілий куток світу.

— Ну, якщо він захаращений, навіщо тоді повертатися сюди? — запитала я, ступивши крок ближче й пильно роздивляючись її виснажене обличчя.

— Колись з часом ти зрозумієш, — її голос раптом втратив злість і зневагу й став дивно глибоким, глухим та втомленим. — Райвендарські кручі не такі вже й гарні. Єдине, що дозволяє триматися там — це наша сила. Але без магії вижити там практично неможливо. Ми повинні все своє життя підтримувати один одного, щоб виживати. На тих кам'янистих пустошах майже не ростуть рослини, там немає свійських тварин, а ті, що є, отруйні до останньої краплі. Воду приходиться видобувати довго і важкою працею, виточуючи її зі скель. Хіба ти вважаєш це справедливим по відношенню до своїх сородичів?

  Я застигла, не в змозі звести погляду з її палаючих очей. Зізнатися щиро, я ніколи про це не думала. У моєму уявленні, сформованому монастирем та страхом перед світом, магія завжди була чимось небезпечним, таємницею, яку слід ховати якнайглибше. Я й гадки не мала, що десь за віддаленими східними хребтами сотні людей, які мають той самий дар, щодня ведуть виснажливу, криваву боротьбу за кожен ковток чистої води.

— Ні... я ніколи про це не думала, — тихо мовила я, здригаючись від нічного холоду. — Я не знала, що так важко доводиться боротися за своє життя. Однак вбивство лише підтверджує те, що ви не варті того, щоб повернутися. Кров не принесе нічого, вона лише примножить темряву.

— Ти помиляєшся, відьмочко, — знову розсміялася жінка, і цього разу в її голосі прохопилася дивна, майже жаліслива нотка. — Адже і ти тут опинилася не по своїй волі. Твоя мати, видно, намагалася вберегти тебе від лихої долі, яку нам усім подарував король Клавіній. І віддала тебе у якусь родину чи сиротинець в надії, що твоя сила не прокинеться, або ж доля буде милостива до тебе. А хочеш знати, що найголовніше в усій цій історії? — запитала жінка в мене.

  Вона примружила зеленаві очі, роздивляючись моє розпатлане волосся та збентежену мене.

— Звичайно хочу, — відповіла я, збираючи докупи залишки витривалості. — Але я все одно не така, як ти. Я не хочу вбивати. Тому не порівнюй нас.

  Жінка знову розсміялася і сказала:

— Ти надто юна, щоб зрозуміти, але з часом... з часом все прийде. Король Клавіній був закоханий у дуже красиву жінку, яка виявилася відьмою. І коли йому здавалося, що він готовий гори перевернути заради цієї жінки, вона йому відмовила. Вона відчувала, що її серце належить іншому. Крім того, вона сказала, що навряд чи зможе жити щасливо з людиною, яка не володіє силою і не має дару. І тоді, користуючись своєю владою, він вирішив, що достатньою карою для неї, та й усіх інших, хто володіє силою, буде висилка за Райвендарські кручі.

  Вона глибоко зітхнула, і покручені гілки каштана на її грудях злегка хруснули від подиху.

— Ось чому треба знищити його рід і повернути свободу всім нам!

  Слова отруйниці важким, гострим каменем лягли мені на серце. Я стояла на мокрій бруківці завулку, слухаючи нічний вітер, і відчувала, як руйнується мій звичний світ.

— Невже ти не могла попросити? — прошепотіла я, дивлячись їй у вічі. — Юний Авелій здається цілком розумною людиною. Невже не можна було спробувати його принаймні переконати? Навіщо відразу вбивати?

  Запитання повисло в повітрі. Жінка більше не відповала. Вона лише заплющила очі й опустила голову, змирившись із тим, що її впіймали.

  За хвилин п'ять я почула швидкі кроки кількох людей у глибині провулку. А тут і Архип з'явився з темряви завулку, а слідом за ним з'явився Люціан та візничий з мотузками та кайданками у руках.

— Ти ціла, Ніто?! — схопив мене за плечі Люціан, роздивляючись моє обличчя та плащ. Його пальці тремтіли через важку тканину.

— Звичайно ціла, ця жінка мені не зашкодила, — відповіла я, відчуваючи, як від його слів та теплоти руки відступає крижаний острах.

— Ми повинні дочекатися варти, — мовив Алхімік, озираючись на дерев'яний кокон і забираючи мотузки у візничого

  Я погодилася, що це дійсно необхідно. Однак слова жінки посіяли в моїх думках багато запитань. Так, я розуміла, що можливо її правда болюча та несправедлива, однак її методи... ці методи я вважала неправильними.