РОЗДІЛ 78

  Я застигла лише на мить, згадуючи кожну пораду, кожне бурчання, яким ворон повчав мене під час наших вечірніх тренувань. Останнім часом я почувалася надто впевнено. М'яка сукня, купка монет, спокійні вечори в маєтку і офіційне запрошення на коронацію — усе це заколисало пильність. Я досі й гадки не мала, як взагалі лишилася живою в тій задушливій спальні принца, коли заступала його від цієї почвари. Утім, стоячи зараз на мокрій бруківці біля низької мурованої огорожі, де росли лише два похилені старі каштани, виразно збагнула: магія цієї жінки хижа, вигострена й дико сильна. Утім, вижити в бою проти неї було все ж можливо.

  Чаклунка не стала гаяти часу. В її довгих, сухих пальцях, що виткнулися з-під шовкового плащу, збіглися зеленаві спалахи. Вони закрутилися, згортаючись у важку, гудучу вогняну кулю. Згусток чарів сичав, розбризкуючи навсібіч іскри, а виснажена міська трава біля стовбура каштана миттєво почорніла від сухої спеки.

— Подивимося, як ти відіб’єш це, — з тихою зловтіхою промовила вона й змахом кисті жбурнула вогняну кулю просто в мене.

  Паніка майже затопила мене. Огидний, гострий присмак іржі охопив усе тіло, сковав язик і горло. Так буває, коли небезпека дихає прямо в обличчя, а в роті пересихає від переляку. Страх цієї секунди відчувалася настільки ясно й чітко, що я мало не застигла на місці, розгубивши всі думки. Ноги затерпли, а серце забилося десь під самим горлом, заважаючи зробити бодай один подих.

  Утім, у моїй голові гудів спогад — річ, про яку мені постійно торочив Архип: треба довіряти своєму дару. Припинити затискати його в лещата, наче алхімічний реактив у скляній реторті. Довіряти так само природно, як власному диханню.

  Я заплющила очі й повністю відпустила силу.

  Внутрішню греблю розірвало. Магія виплеснулася з мене гарячою, нестримною хвилею, вирвавшись крізь долоні й сформувавши переді мною величезний, напівпрозорий ростовий щит із сяйва.

  Вогняна куля з гуркотом врізалася в перепону. Нічний завулок здригнувся від сухого тріску, а повітря наповнилося ядучим смородом горілої сірки. Палаючий згусток вибухнув снопом дрібних іскор і відразу ж згас, так і не торкнувшись мого плаща.

— Ах ти ж східна потвора! — несамовито прокаркав Архип над головою.

  Птах, не тямлячи себе від люті, шугнув згори вниз, намагаючись підлетіти до чародійки й бодай видряпати їй очі міцними кігтями.

  Чаклунка навіть не глянула на ворона. Вона лише зневажливо й недбало змахнула рукою, навіть не перериваючи плетіння наступного закляття.

  Невидимий удар перехопив птаха просто в повітрі. Ворон відлетів шматочком чорного лахміття в бік, важко вдарився об стовбур каштана, впав у мокру траву біля коріння й більше не рухався.

  Це настільки розлютило мене всередині, що на мить світ перед очима затягнуло гарячою багряною плівкою. У мені спалахнула така лють, що здалося — я здатна вбити її прямо тут, розірвати на шматки чи спопелити.

  Та я вчасно зупинила себе й згадала, хто я. Внутрішній голос був чітким і холодним: я не вона. Я не лиха, не кат і не вбивця. Я не вбиватиму.

  Треба лише її зупинити та зв’язати.

  Я чітко уявила грубі, смолянисті мотузки, що міцно оплітають її руки, затискають пальці й позбавляють можливості виплеснути бодай краплю магії. Поки вона намагалася створити ще щось, збираючи зеленкавий туман у кулаках, я була швидшою — і, як виявилося, набагато сильнішою.

  Цупке коріння старого каштана із тріском вирвалося з-під міської бруківки й швидким рухом оповило, наче змії, ноги жінки. Вона скрикнула, втрачаючи рівновагу, а її темна руна вислизнула з пальців і згасла.

  Сила, що вирувала в моїх жилах, вимагала виходу ще й ще, ринучи назовні крізь кожну клітину тіла. Тоді я уявила, що дерево оплітає її повністю, залишаючи ззовні лише обличчя.

  В один момент гілки двох занедбаних каштанів, покручене коріння, що пробило бруківку, і все, що було живого навколо — навіть цупкі стебла міської трави — зтяглися докупи й оповили її у щільний кокон. Жінка намагалася погрожувати, відбиватися, кричати та борсатися, та в неї нічого не виходило. Живе дерево тримало її непохитно, затягуючись усе тугіше з кожним її ривком.

  Не звертаючи уваги на її сичання, я кинулася до каштана.

  Ворон лежав під стовбуром. Його пір'я скуйовдилося, а одне око було напівзаплющене. Тремтячими долонями підхопила його невагоме тіло й відчула слабке, уривчасте дрижання грудей. Птах, на щастя, дихав.

— Архипе... Подивися на мене! Як... як я можу тебе врятувати? Скажи, що мені зробити, будь ласка! — благала я, а сльози котилися по щоках.

  Ворон хрипло, згасаючи прокаркав:

— Поділись... теплом... Тим, що всередині... У самому серці, двонога...

  Я не зволікала жодної хвилини. Тримаючи птаха в руках і притискаючи до своїх грудей, я заплющила очі й захотіла побачити свій вогник усередині. Той самий золотавий промінь, що завжди грів у найважчі хвилини.

  А потім розшукала вогник Архипа. Він був надто маленьким і ледве тлів під куполом згасаючого життя, мов іскра під сирим попелом. Я уявила, як тепло від мого вогника простягається до птаха. Я уявила, як вливаю сили в цей вогник, годую його, дозволяю йому зміцніти та стати сильнішим.

  Коли я відкрила очі, ворон здивовано дивився на мене своїм єдиним зрячим оком. Він більше не виглядав зламаною ганчіркою. Птах обтрусився, перевернувся, зручно сів у мене на руках і промовив:

— Я тобі винен одне життя, двонога. Тож ти тепер ще довго мене не здихаєшся, що б не робила! 

  Я нервово розсміялася, витираючи сльози, й спитала:

— І... що ж нам тепер робити?