РОЗДІЛ 77

  Снідали ми всі разом за великим дубовим столом у їдальні. Люціан, Кернбах, я, і навіть візничий із економкою та кухаркою долучилися до частування за наполегливим наполяганням магістра. Це було так дивно й водночас тепло — ми виглядали як велика, щаслива родина, де кожен посміхався, заново звикаючи до спокійного життєвого ритму без нічних втеч, темних підземель та тривожних звуків сурми за дверима.

  Після сніданку пані Рованна урочисто винесла й видала мені нову сукню. Вона була вже набагато кращою за бідненьке вбрання служниці — з якісного міцного сукна приємного волошкового відтінку, із вишуканими білими мереживами на манжетах та комірі.

  Коли я увійшла до вітальні у цьому вбранні, Люціан, який саме читав ранкові газетні листівки, застиг на кілька хвилин, мовчки роздивляючись мене від голови до п'ят. Його погляд зупинився на мені з такою неочікуваною, уважною задумливістю, що я навіть трохи збентежилася й опустила очі. Мабуть, уся справа була у моїй новій зачісці — я вирішила, що відтепер поводитимуся як справжня леді й мушу виглядати відповідно. Як-не-як, нас офіційно запрошено на коронацію самого короля!

  Нова сукня виявилася дещо тісною в талії та плечах, але коли я поглянула на себе у високе дзеркало в різьбленій рамі, то побачила в ньому вже не перелякану дівчинку-сироту, а юну, впевнену в собі леді.

  Наступні кілька днів пролетіли як у чарівному тумані. Люціан вирішив повністю виплатити мені платню за весь той час, поки я супроводжувала його в злиднях, скитаннях та підпіллі. Висипавши на стіл важкий шкіряний мішечок із золотими та срібними монетами, магістр суворо промовив, що я просто зобов'язана підготуватися до коронації якнайкраще, аби жоден аристократ не наважився подивитися на нас зверхньо.

  Отримавши стільки грошей, скільки я у своєму житті й у руках не тримала, я вирушила в місто. Я обійшла, мабуть, пів столиці, заглядаючи до найбагатших купецьких крамниць та майстерень Верхнього міста. Проте жодна сукня з тих, що мені пропонували пихаті кравці, не здавалася достатньо гарною. Усе здавалося або надто строкатим, або надто пафосним, або просто чужим і незручним.

  Побачивши мої муки, Архип, який мовчки кружляв над дахами й стежив за моїми метаннями, злетів на ліхтарний стовп і сипло заявив, що ця проблема вирішується за п'ять хвилин, якщо я йому довірюся.

  Ми попрямували за вороном геть із пишних центральних вулиць. Птах вів мене углиб вузьких завулків, туди, де проходила межа між бідними робітничими кварталами та будинками багатших ремісників. Майстерня, до якої ми підійшли, ховалася в тихому закутку за занедбаним аптекарським садом. Звичайна дерев'яна вивіска із зображенням ножиць та срібної нитки не обіцяла нічого виняткового, однак варто було мені переступити поріг, як я нарешті зрозуміла: це саме те місце, яке я шукала.

  Усередині було напрочуд затишно, рулони з сухим шовком, якісною вовною та засушені пелюстки троянд у креманці. Швея Маріса — огрядна, усміхнена жінка з уважними очима та срібними окулярами на носі — одразу оцінила мій стан. Не ставлячи зайвих запитань, вона посміхнулася й потягла мене у віддалений закуток майстерні, де на дерев'яних вішачках висіли готові вбрання, зшиті для особливих заможних замовниць.

  І там я нарешті побачила її. Це була сукня моєї мрії.

  Вона була виткана з важкого, струменистого оксамиту глибокого темно-синього кольору — такого, яким буває нічне небо за хвилину до того, як зійде місяць. По всій тканині дрібним перламутровим шитвом та крихітними срібними лелітками були вишиті вишукані візерунки. Здавалося, ніби сукня справді всипана далекими нічними зірками.

  Ціна виявилася приголомшливою — сукня вартувала майже всіх грошей, що я отримала від Люціана. Але коли Маріса допомогла мені її приміряти, зашнурувавши корсет і розправивши важкий шлейф, я поглянула в дзеркало й перехопила подих. Звідти на мене дивилася справжня принцеса.

— Оце так відьма! — прокаркав Архип, який спостерігав за нами крізь відчинене віконце, і був у нереальному захваті. — Та тебе ж на першому ж перехресті або вкрадуть, або чого доброго ще проклянуть з заздрощів! Не можна бути такою гарною юною леді, це проти правил природничих наук!

  Домовившись із доброю швеєю про нові легенькі черевички з м'якої юфти, що ідеально пасували до шлейфу та доставку до маєтку магістра, я вийшла з майстерні геть без монет та попри все неймовірно щаслива. Я ні секунди не жалкувала про свій вибір — уперше в житті я почувалася впевненою, сильною та прекрасною.

  Сонце вже сідало за Райвендарські кручі, вкриваючи дахи столиці багряним відблиском. Ми поверталися до маєтку магістра бічною вузькою вуличкою, коли Архип раптом замовк на півслові, злетів із мого плеча й тривожно крутнувся над верхівками будинків.

— Ніто... — сипло мовив ворон, упавши на гілку просто переді мною. Його голос видав нотку страху. — Не рухайся.

  Я завмерла, мимовільно затамувавши подих. Порив вечірнього вітру доніс нудотний, знайомий солодкуватий сморід східних трав та горілої сірки.

  З тіні будинку повільно виступила висока жіноча постать у темно-червоному плащі. Її обличчя більше не ховала вуаль. Зелені очі палали смертоносним вогнем, а в тонких довгих пальцях уже крутилася прозора, отруйно-іскриста руна.

— Доброго вечора, маленька відьмочко, — тихо, мов шелест сухої гадюки, мовила чаклунка, ступивши крок на стежку. — Ти думала, я втекла з міста? Ні, я чекала саме на тебе. І цього разу я заберу собі твоє життя, компенсую витрачений час.