РОЗДІЛ 76

  Повернення до маєтку виглядало, як справжнісіньке свято, хоч над містом усе ще висів вогкий осінній морок. Кернбах не знаходив собі місця від самого світанку — старий дворецький тупцював перед ґанком, раз у раз витираючи хусткою лисину й оглядаючи розмиту дощами алею. Коли наші колеса екіпажу нарешті загриміли по бруківці й повернули на гравійне подвір'я, він ледь не кинувся під коней. Старий хапався за дверцята карети із такими сльозами на очах, ніби ми повернулися з протилежного берега того світу.

  Як же дивно було знову ступити на цей знайомий поріг! Туди, звідки колись усе починалося з перших моїх кроків цим маєтеом, похмурого бурчання наставника та гнітючого страху перед монастирським минулим. Ті самі важкі дубові панелі у передпокої, той самий знайомий подих сушеної м'яти, лавандної олії та висушених алхімічних трав, але тепер усе це здавалося неймовірно рідним, затишним і захищеним від будь-яких палацових чвар.

  Архип часу даремно не гаяв. Втрапивши до просторої кухні, ворон миттєво заявив свої права на повноцінну винагороду за порятунок держави. Пані Рованна, не скуплячись, насипала йому просто на важкий дубовий стіл майже три повні жмені запашних чорних кавових зерен. Стара кухарка лише розчулено посміхалася, спостерігаючи, як пернатий пройдисвіт зважно крутить головою, дріботить лапами, клацає дзьобом і з гордим виглядом переказує їй наші пригоди у замку. Він щедро прикрашав розповідь вигаданими подробицями про те, як особисто розганяв варту й рятував майбутнього короля. Натхненна його походеньками, кухарка заходилася поратися біля печі, готуючи справжню, пишну вечерю, від пахощів якої по всьому будинку розливалося жадане тепло домашнього вогнища.

  Люціан, виснажений останньою добою та суперечками з Головним суддею, попросив не турбувати його бодай кілька годин. Він зачинився у своїх покоях, щоб нарешті скинути важкий сюртук і побути в тиші.

  Я ж вирішила зробити те, про що мріяла місяцями переховувань по вогких підвалах та смердючих зливних колекторах — прийняти майже королівську купіль. Гаряча вода з запашними солями, м'які полотняні рушники та чиста білизна здавалися після бруду й вогкості Нижнього міста справжнім дивом. Це дивовижне відчуття безумовної чистоти, тепла та затишку знесилило мене остаточно. Ступивши до своєї кімнати, я майже одразу впала на збиту пухову перину (так-так, тепер у мене не сінник, а справжня постіль.) й провалилася в глибокий, безтурботний сон. У мене не лишилося сил навіть на вечерю, хоч із кухні дражнили пахощі смаженого птаства та духмяного хліба. Я дала собі обіцянку, що обов'язково надолужу втрачене завтра. Але точно не зараз.

  Коли я розплющила очі, за вікном уже сяяло яскраве ранкове сонце, пробиваючись крізь мереживо фіранок і малюючи золоті смуги на дерев'яній долівці. На спинці мого ліжка, смішно перебираючи кігтистими лапами й крутачи головою, уже діловито тупцював Архип.

— Прокинулася, соня? — сипло прокаркав він замість привітання, клацнувши дзьобом біля мого вуха. — Оце так леді! Скоро сам король перед нею реверанси робитиме, а вона спить, наче монастирська сирота після збору врожаю!

  Ворон заходився неприховано кпинити з мене, розписуючи у яскравих барвах, як звичайна сирітка з монастиря Святої Евлалії добилася таких запаморочливих висот, що тепер офіційно запрошена на коронацію володаря всієї держави.

— Ти взагалі уявляла собі, відьмочко, що таке може статися з тобою? — крутнув головою птах, розправивши крило. — Гадала, що митимеш реторти до сивих волосин і ховатимешся по кутках, а тепер у палаці перед тобою графські синки розступатимуться!

— Звісно, я собі такого навіть близько не уявляла, — щиро зізналася я, потягуючись у м'якій постелі й мимовільно посміхаючись сонячному промінню.

  Мені здавалося, що тепер усе нарешті піде на краще. Головна загроза минула, Люціана виправдано, а принц одужує. Лишалася хіба що одна невеличка, але лоскотна проблема: як саме пояснити Головному судді, хто я така насправді, і при цьому не лишитися без голови. Втім, після дива в спальні принца навіть це вже не здавалося смертельним вироком.

  Щодо таємничої східної чародійки, яка вдавала з себе дружину банкіра, то вона виявилася надто швидкою та прудкою. Зараз міська варта й ловчі з хортами переривали всі квартали столиці, влаштовуючи облави на перехрестях, проте мені здавалося, що жінка не дурна. Коли їй не вдалося убити принца Авелія просто у спальні, вона скористалася магічним тараном, вирвалася з замку й, напевно, вже давно втекла з міста. Її слід давно простиг за далекими пагорбами, і шукати її серед міських кам'яниць було марною справою.