РОЗДІЛ 75

  Головний Цілитель теж завмер. Його ноги підломилися, і він із розмаху упав на коліна просто на кахлі, молитовно складаючи тремтячі долоні перед Суддею.

— Помилуйте, ясновельможний пане! Помилуйте! Я нічого не знав! Вона мене змусила... вона погрожувала мені та моїй родині! — заскиглив він, плачучи дрібними, старечими сльозами.

  Суддя лише важко дихав, його обличчя потемніло від припливу люті.

— Вивести всіх цілителів із кімнати! — гаркнув він до залишків варти. — Заарештувати кожного! Всіх до єдиного у вежу! Потім будемо розбиратися, хто причетний, а хто просто підігрував цій потворі!

  Солдати схопили сивого цілителя та його переляканих помічників під лікті й потягли до виходу.

  Коли двері знову брязнули, в спальні запала важка тиша. Суддя поволі розвернувся, і його холодний, суворий погляд упав на нас із Люціаном. Алхімік усе ще стояв переді мною, прикриваючи мене плечем, а я стояла притискаючи білу хустку до пекучої рани.

— А щодо вас, магістре Солвене... і до вашої юної супутниці, — повільно вимовив Суддя, — у мене буде окрема, дуже серйозна розмова. Звідки у замку відьма? Як вона... Як взагалі, таке можливо!?

  Банкір, не довго думаючи теж впав на коліна. — Це, моя провина, я просто закохався... — його щелепа тряслась і здавалось, чоловік постарів років на двадцять відразу. — Я дозволив їй управляти банком...

  Він не встиг договорити.

  З боку ліжка пролунав тихий, шелесткий звук — так шурхотить шовк, коли хтось намагається сісти. Ми всі одночасно розвернулися.

  Юний принц Авелій розплющив очі.

  Синюшний туман геть зник із його обличчя. Хлопець дихав рівно й глибоко. Його погляд блукав по пишній залі, оминув Головного суддю, розгублену варту, і раптом безпомилково зупинився на мені.

  В його очах не було ані страху, ані дивування — лише спокійна, дивовижна вдячність.

— Ти мені снилася, — сказав він. Голос принца був ще тихим, прозорим від перенесеної недуги, але кожен звук лунав у німій спальні виразно. — Багато, багато разів... Я бачив уві сні, як ти мене рятуєш. У тих темних хащах, де я блукав... Я вірив, що ти повернешся і зробиш це знову.

  Принц трохи повернув голову, роздивляючись моє розпатлане волосся та розірваний на плечі плащ.

— Я принц Авелій, — мовив він із ледь помітною усмішкою. — Ти мене не знаєш? Я хіба тобі... не снився?

  Я трохи знизила плечима й тихесенько сказала, намагаючись не дивитися на Суддю:

— На жаль, ні, ваша високосте... Ви мені не снилися. Але я дуже хотіла вас урятувати. Тому що це правильно. І магістр Люціан Солвен абсолютно не винен. Ми... ми лише намагалися зробити все правильно й ніколи не планували шкодити ні вам, ні королівству.

  Авелій поволі перевів погляд на Головного суддю. В цю мить обличчя вісімнадцятирічного хлопця змінилося: зник хворобливий підліток, натомість проступили риси володаря, в якому заговорила кров древніх королів.

— Дядьку, — проговорив Авелій зовсім іншим тоном. У його юному голосі чітко задзвеніли суворі, наказові нотки, що не припускали жодних заперечень. — Відпусти їх. Вони вільні йти куди і як захочуть.

  Головний суддя на кілька секунд застиг, а тоді повільно, низько похилив голову.

— Як накаже ваша високість, — мовив він, а потім знову звів погляд на нас із Люціаном. — Усі обвинувачення проти Алхімічного цеху та особисто магістра Солвена будуть офіційно зняті до світанку. Я чекаю вас обох на урочистій коронації за кілька днів. У мене все ще залишається чимало запитань... але це ми вирішимо вже після того, як корона опиниться на голові спадкоємця.

  Суддя ступив крок до мене й подивився надзвичайно пильно, ніби намагаючись розгледіти крізь моє вбрання саму суть відьомського дару.

— А вам, леді... я дуже раджу не покидати місто до особливого розпорядження.

  Люціан обережно підхопив мене під руку, допомагаючи зробити перший крок. Я відчула, як дрижить його долоня, коли він стискав мої пальці.

  Ми поволі виходили з палацових галерей у прохолодне нічне повітря. Але тінь від отруйної чаклунки й вага суддівського погляду підказували одне: це ще далеко не кінець.