РОЗДІЛ 74

  Важкий панцир вартового, котрого Люціан відтіснив своїм плечем, брязнув обладунками. Алхімік швидко оглянув напівтемну спальню, намагаючись намацати джерело спалаху. Його обличчя залишалося кам'яним, хоч у сірих очах мигтіла напруга.

— Що сталося, Ніто? — тихо, але виразно запитав він, встаючи переді мною й не зводячи очей з розгубленої варти та судді. Говори голосно, так щоб всі чули.

  Я лише відкрила рота, аби вказати на молоду жіночу постать у темно-червоному шовку, як банкірова дружина раптом осіла на мармурову підлогу. Її тонкі руки безсило простяглися вздовж заляпаного воском килима, а густа вуаль зсунулася набік, відкриваючи блідий профіль.

  Спальню миттю виповнив сполоханий гамір. Урядовці затупотіли на місці, вартові переставляли важкі алебарди, а старий цілитель із важким золотим ланцюгом на шиї стрімголов кинувся до непритомної леді.

— Вона знепритомніла! Вона знепритомніла від жаху! — задрижав його вивірений старечий голос. — Леді перенервувала! Їй геть немає чого тут робити, це все її не стосується! Я... я мушу негайно супроводити леді до її покоїв! Їй потрібен спокій і заспокійливі краплі!

  Він намагався схопити її під лікті, підтягти до виходу, якось дивно підморгуючи найближчому десятникові. Люціан збентежено перевів погляд із переляканого цілителя на Головного суддю, який і досі стояв, розгублено кліпаючи очима.

— Це вона! — перебила я цей гармидер, зціпивши зуби від пекучого болю в опаленому плечі. — Вона намагалася вбити принца якимось чорним закляттям! Я не знаю, хто вона — відьма чи чародійка, але я бачила її закляття! Вона хотіла його вбити, тому я... закрила його собою!

  Не встигла луна мого голосу згаснути під високими склепіннями, як жінка, котра щойно вдавала безсилу і непритомну, пружинисто вскочила на ноги. Її обличчя більше не ховала вуаль — зелені ніби підсвічені очі палали такою відкритою люттю, що найближчі вартові мимовільно сахнулися вбік. Вона навіть не вихоплювала зброї. Жінка лише впевнено звела руки й різко розвела долоні. Повітря у спальні тріснуло, ніби лопнула натягнута суха жила, й кімнатою конусом прокотилася видима, важка хвиля магічного удару.

  Трьох вартових у важких панцирах збило з ніг, немов сухі кеглі. Вони з гуркотом гепнулися на плитки, а отруйниця вже мчала до проходу дверей, майнувши криваво-червоним шовком сукні.

  Суддя лише зараз оговтався від ступору й заверещав не своїм голосом, задихаючись і вказуючи пальцем у порожній одвірок:

— Затримати! Затримати її негайно! Перекрити всі галереї!

  Та вже було запізно. З коридору лунали тріск дубових панелей, брязкіт заліза й сполохані крики придворних. Чаклунка неслася назустріч варті, мов розлючений таран. Ті, хто ставали у неї на шляху — чи то вартові з алебардами, чи то пишно вбрані пани, — відлітали до стін і безпорадно сповзали по мармуру, лишаючи подекуди на білизні кам'яних плит криваві смуги.

  Люціан навіть не глянув убік галереї. Він опустився біля мене на одне коліно, вихопив із кишені сюртука білу полотняну хустку й міцно притис її до мого плеча, де тканина плаща прогоріла до самої шкіри.

— Тримайся, — тихо мовив він, і в його голосі я відчула таке дрижання, якого не чула навіть тоді, коли йому зачитували смертний вирок.

  Тим часом старий цілитель, скориставшись загальною плутаниною, намагався бочком, притискаючись до стіни, чкурнути геть зі спальні принца. Він уже майже досяг порога, як Головний суддя рвучко розвернувся.

— СТОЯТИ! — прогримів суддівський голос із такою силою, що всі, хто лишився у спальні — аристократи, цілителі й навіть молодий служка біля срібного таза, — застигли на місці.