РОЗДІЛ 73

— Я дотримуюся слова, на відміну від судійської колегії, — холодно відрізав Люціан, навіть не нахиливши голови. — Де принц?

— Усередині. Цілителі... вони кажуть, йому лишилися лічені години.

— Тоді геть з дороги.

  Двері до королівської спальні відчинилися. Усередині панувала задушлива, важка спека, просякнута пахощами гірських смол та опіумного диму. Біля високого ліжка з оксамитовим балахіном скупчилися палацові лікарі в шовкових мантіях. Вони тримали срібні миски, якісь непотрібні вивари, пирскали заспокійливими краплями, але їхні руки тремтіли від безсилля. На розкішному ложі лежав юний спадкоємець. Обличчя хлопця було блідим, губи посиніли, а кожен подих виривався з грудей сиплим, уривчастим хрипом.

  Люціан підійшов до ліжка. Головний цілитель — сивий дідуган із важким золотим ланцюгом на шиї — спробував заступити йому шлях:

— Що це за самозванець?! Головний суддя, ви допускаєте державних злочинців до тіла престолонаслідника?!

— Мовчи, дурню, — тихо, але з такою запеклою люттю мовив Суддя, що цілитель аж присів. — Якщо принц помре, я накажу повісити весю вашу братію уздовж міського муру. Дай йому дорогу!

  Люціан витяг із кишені реторту. Він уявлення не мав, що я стою за два кроки від нього, притиснувшись спиною до важкої оксамитової штори. Вчений обережно дістав срібну ложечку, націдив кілька крапель рідини й розтиснув посинілі губи принца.

  Хвилини тяглися повільно, немов би застигала гаряча смола. Головний суддя затамував подих. Лікарі перезиралися зі злістю й прихованим страхом.

  І раптом принц судомно вдихнув. Синюшність із його обличчя почала повільно зникати, поступаючись місцем ледь помітному рожевому відтінку. Дихання юнака вирівнялося, стало глибоким і спокійним.

— Він житиме... — шепнув хтось із лікарів, опустивши руки.

  Суддя важко заплющив очі й полегшено видихнув:

— Великий Боже... Врятував. Знову!

  Люціан поволі запечатав реторту і сховав її назад до кишені. Він уже збирався розвернутися до виходу, як важкі дубові двері покоїв знову рипнули й відчинилися.

  До спальні увійшов Голова Королівського Банку — гладкий, лисий чоловік у розкішному оксамитовому жупані, усипаному великими перлами. Але мою увагу привернув не він. Поруч із ним, спираючись на його рукав, йшла його нова молода дружина.

  Та сама красуня, про яку розповідав Архип.

  На ній була темно-червона сукня зі східного шовку, а обличчя ховалося за тонкою, майже невагомою вуаллю. Вона крокувала безшумно, мов кішка. І в ту саму мить, коли жінка ступила через поріг спальні, моє відьомське чуття вибухнуло таким нищівним, пекучим холодом, що я ледь не викрикнула від несподіваного болю у скронях.

  Від цієї жінки віяло древньою, отруйною та чужородною магією. Такою чорною й липкою, що в порівнянні з нею всі палацові інтриги здавалися дитячими забавками.

  Жінка підвела очі, й крізь прозору вуаль її погляд ковзнув по кімнаті. Її очі на коротку частку секунди спалахнули неприродним, зеленим світлом. Вона подивилася на рожевіючі щоки принца, потім на Люціана — і її губи під шовком вигнулися в отруйній, ледь помітній посмішці.

  Не привертаючи уваги ні Судді, ні лікарів, банкірська дружина повільно опустила руку в глибоку кишеню сукні. Поступово зростаючий шум розмови в спальні грав їй на руку: всі дивилися на Алхіміка. Проте я бачила, як під тонкою тканиною її довгі пальці сплелися в химерній, рунічній фігурі.

  Повітря над ліжком принца непомітно для звичайного ока здригнулося. Дружина банкіра збиралася пустити свій дар непомітно для всіх — тонке, мов розпечена голка, чорне закляття почало формуватися прямо в повітрі, спрямовуючись у виснажене серце хлопця. Я його бачила чітко і ясно. Вона розраховувала вдарити нишком: принц помре за кілька секунд, а провину за це негайно звалять на Люціана та його «отруйну» протиотруту!

  Мій внутрішній потік магії спалахнув яскравіше за вогонь. Я зрозуміла: часу на роздуми чи пояснення не лишилося.

  Коли прозорий, отруйно-зелений промінь чарів беззвучно зірвався з пальців жінки й линув до грудей принца, я кинулась від штори, розриваючи власний полог непомітності.

  Я не думала про власну безпеку. Я просто кинулася вперед і закрила собою юнака, підставивши власні груди та руки під магічний удар.

  Удар засліплюючого зеленого спалаху вдарив просто в мене. Моє відьомське чуття зустріло чужородне закляття тугим бар'єром, але сила була такою важкою, що кімнату струсонув глухий, сухий тріск, подібний до удару блискавки. Дерев'яні різьблені бильця ліжка вкрилися памороззю й розтріскалися, а мене відкинуло на кахельну підлогу просто перед очима приголомшеного Судді та лікарів.

  Завмерло все. Магічна голка розпалася на тисячі дрібних попелястих іскор, розвіявшись у повітрі. Принц лишився неушкодженим і спокійно дихав, а от мій темний плащ обгорів на плечі, і я важко піднялася на ліктях, важко ковтаючи повітря.

  Головний суддя сахнувся до стіни, його обличчя перекривилося від жаху, а з горла вирвався істеричний, дикий крик:

— Хто це така?! Що тут коїться?! Варта! Зрада! Що це за чорне чаклунство?!

  Солдати біля дверей дуже швидко вихопили тесаки й оголили арбалети, спрямовуючи вістря в мій бік. Банкірова дружина скреготала зубами під вуаллю, викривлена від люті.

  Але перш ніж хоч один вартовий встиг ступити крок або Суддя встиг віддати наказ про страту, Люціан нервово виступив уперед.

  Він не вагався жодної частки секунди. Алхімік заступив мене своїм тілом, рішуче перекриваючи шлях зброї й стаючи між мною та оголеними тесаками варти. Його обличчя було блідим, але в сірих очах горіла така впевненість та непохитна твердість, якої я в нього ще ніколи не бачила.

— Тільки спробуйте торкнутися її, — прогримів його голос над онімілою спальнею.