РОЗДІЛ 72

  Важкий засув за Люціаном брязнув остаточно, ніби зачинилися залізні ворота монастирської вежі. Я вичекала заледве десяток прискорених ударів серця, слухаючи, як його тверді кроки стихають на напіврозваленому ґанку, а тоді поволі ступила до дверей.

  Наказ магістра лишатися в халабуді на краю пустиря був абсолютно в його дусі — так діяла людина, яка звикла вираховувати світ за формулами, реакціями й ваговими частками. Для вченого лабораторія й чіткі розрахунки стояли понад усе. Але алхімія не враховувала відьомського чуття. А воно нило в моїх жилах дрібним, гострим занепокоєнням, ніби перед затяжною, нищівною грозою, коли навіть птахи ховаються у гніздах, відчуваючи отруйну важкість сутінків. Порожній будинок мовчав, лишаючи мене наодинці з вогким подихом осіннього вітру, що наполегливо пробивався крізь щілини в дерев'яній обшивці.

  Я накинула темний плащ, глибоко насунула каптур й на мить заплющила очі, накриваючись пологом непомітності. Магія відгукнулася миттєво, легким прохолодним дрижанням у кінчиках пальців і легким пульсом у скронях. Полог влігся на плечі м'якою, вже звичною, прозорою тінню. Для будь-кого, хто міг трапитися на вулиці, я перетворилася на випадковий шелест осіннього листя, на ковзку тінь від ліхтаря, на яку ніхто й ніколи не поверне голови, навіть якщо пройти за два кроки.

  Нічна столиця знову дихала вогкістю.

  Східний шлях був майже порожнім — пізні перекупки, лимарі та портові вантажники давно розійшлися по брудних шинках, а мокру бруківку періодично струшував важкий тупіт кінних патрулів. Я йшла за Люціаном на відстані півсотні кроків, розчиняючись у затінках між кам'яницями. Він крокував швидко, закинувши голову й впевнено вбиваючи кожен крок у бруківку, мов людина, що йде на власну страту з високо піднятим чолом. У його правій кишені лежала реторта із янтарною протиотрутою, у лівій — королівська грамота з важким сургучевим відтиском, що мала б захистити його від арбалетів і запитань.

  Палацовий пагорб зустрів нас заґратованими схилами та похмурими високими мурами, по яких повзла паморозь. Сурмачі на вежах мовчали, але біля підйомного мосту юрбилися вартові в масивних панцирах. Смолоскипи у залізних кошиках вихоплювали з пітьми перелякані, змилені обличчя. Чутки про те, що юний принц помирає і ніякі ліки не допомагають, дісталися й сюди: солдати стиха перешіптувалися, поглядаючи на темні, загратовані вікна верхніх покоїв замку.

  Коли Люціан наблизився до варти, мостовий десятник рвучко вихопив з піхов важкий тесак:

— Стій! Хто такий? Назад, поки цілий!

  Солвен навіть не уповільнив ходу. Він мовчки витяг із кишені розгорнутий сувій, підніс його просто до обличчя десятника й витиснув лише одне слово:

— Суддя.

  Десятник спам'ятався, глянув на розпливчастий сургучевий відбиток і герб Суддівської Палати — і його обличчя витягнулося, перекривившись від подиву та забобонного страху. Чоловік сахнувся вбік, плутаючись у долгому плащі, й гарячково замахав до своїх:

— Пропустити! Пропускайте, бовдури! Відчиняй хвіртку!

  Важкі дубові двері із залізними шипами рипнули, відчиняючись рівно настільки, щоб пропустити Алхіміка. Люціан ступив у темний прохід замкової брами. Я прослизнула слідом за ним — миттю, мов нічний протяг, ледь торкнувшись погрозливих вістрів залізних ґрат. Жоден із вартових навіть не запідозрив, що поруч із колишнім в'язнем у замок увійшла друга тінь.

  Палацові коридори вражали своєю мовчазною, гнітючою розкішшю. Високі мармурові колони, важкі оксамитові шпалери, золочені свічники — все це здавалося чужим і непотрібним у будинку, де в повітрі вже витав нудотний запах згасаючого життя. По кутках затиснулися пишно вбрані придворні: аристократи, чиновники, якісь заклопотані радники. Вони шепотілися, озиралися з острахом і сполохано розступалися перед Люціаном, впізнаючи в ньому втікача, на чию голову ще вчора було призначено нагороду в тисячу золотих.

  Головний суддя чекав на порозі принцових покоїв. За ці місяці він мав жалюгідний вигляд: високий, зсутулений, із сірим, проораним зморшками обличчям і червоними, змученими очима. Коли Люціан наблизився, Суддя ступив назустріч, мимовільно заламавши тремтячі пальці:

— Солвене... Ти прийшов.