РОЗДІЛ 71

  Палацові цілителі виявилися безсилими. Чутки про це просочувалися з верхніх кварталів у Нижнє місто повільно, але невблаганно. Вельможні лікарі у шовкових мантіях напували юного принца гіркими виварами з рідкісних східних корінь, палили в його спальні коштовні смоли й шепотіли молитви, проте наслідник згасав просто на очах. Щовечора на вежах Палати Справедливості запалювали тривожні смолоскипи, а в залах урядників панувала заніміла розпука.

  Головний суддя, схоже, лише тепер починав розуміти, яку фатальну дурість вчинив, коли дослухався до аристократів і звинуватив Люціана. Оголосивши Алхіміка ворогом корони, він власноруч знищив єдину людину, здатну знайти та зробити діючу протиотруту. У розпачі Суддя метався з крайності у крайність, намагаючись достукатися до колишніх майстрів алхіміків, але ті лише безпорадно розводили руками. Усі їхні реторти, сушильні шафи та трактати не важили й мідної монети проти невідомої трутки. Навіть удвох чи утрьох знайти протиотруту без Солвена вони не могли.

  Коли становище стало геть скрутним, а до урочистостей лишалися лічені дні, Суддя пішов на відчайдушний крок. На кожній площі, перехресті та біля кожної міської брами сурмачі тричі на день зачитували новий королівський указ. Вирок був безпрецедентним: Головний суддя оголошував повне прощення навіть за найтяжчу зраду перед короною кожному, хто відшукає ліки. Указ урочисто гарантував недоторканність усім, хто прийде по зразок отрути й спробує врятувати спадкоємця престолу.

  Магістр Люціан чекав саме на це.

  Того ж вечора при тьмяному світлі каганця він закінчив писати розлогого листа до Головного судді. Я мовчки спостерігала із затінку, як його перо вимальовувало чіткі, вагомі рядки. Люціан писав, що завжди залишався вірним короні, виступав проти несправедливості та кривди, і якщо Суддя дійсно готовий знову довірити йому життя наступника престолу, хай без вагань передасть через пернатого посильного зразок отрути. Алхімік обіцяв зробити все можливе, щоб урятувати принца до дня коронації.

  Проте коли Люціан згорнув сувій і потягнувся за сургучем, Архип раптом рвучко знявся з ящика й відлетів на найвіддаленішу крокву під дахом.

— Ні! — сипло прокаркав ворон, скуйовдивши пір'я на загривку так, що став схожим на кудлату шапку. — Навіть не дивись на мене цим своїм науковим поглядом, заучко! Я вам не безхитрісний поштовий голуб! Там біля судійської вежі варти більше, ніж бліх на монастирському псі! Захоплять, общипають, на рожен затягнуть — і прощавай, Архипе! Ні, ні й ще раз ні! Мене ж можуть убити, мене можуть знищити! Я не настільки простачок, не смійте піддавати моє цінне життя смертельній загрозі заради вашої політики!

— Архипе, — спокійно мовив Люціан, не опускаючи листа. — Ти найшвидший і найкмітливіший у цьому місті.

— Не змащуй мені пір'я патокою! — птах обурено клацнув міцним дзьобом. — Моя непомітність коштує грошей! А в цьому випадку — чимось набагато вагомішим за твої мідяки. Навіть за каву! Хоча...

  Ворон примружив своє єдине око, повільно злетів із крокви й поважно сів на край столу, розглядаючи Алхіміка з діловою суворістю.

— Ні, не відро... Бочка! Бочка кави як мінімум! І це тільки за переліт туди й назад! А якщо тебе все ж таки простять і ти повернеш свою лабораторію, ти пожиттєво гарантуєш мені щоденно жменю добірних кавових зерен! Вперто й без жодних затримок! Ти ж не обдуриш чесну пташку, вірно?

  Люціан збентежено перевів погляд із ворона на мене, потім знову на птаха й повільно випростався.

— Ніто, ти тільки подивися, як його нахабство прогресує з часом, — мовив вчений, похитавши головою. — Якою наукою доведено, що кава продовжує життя, поясни мені?

— Ти нічого не розумієш, заучко! — гордо прокаркав пернатий бешкетник, випнувши груди. — Кава — це енергія, а енергія — це життя! Зрозуміло висловився, чи пошукаєш іншого, готового ризикнути заради тебе усім?

  Алхімік лишь розсміявся — тихо, але щиро й розкуто.

— Гаразд, я згоден на твої умови. Однак будуть обмеження.

— Які ще обмеження?! — проторохтів ворон, збурено замахавши крилами. — Які можуть бути обмеження у рятівника цілого принца? Фактично майбутнього короля, твого майбутнього короля, якщо я не помиляюся!

— Ну, одним із обмежень може бути нагляд Ніти за тобою. І твій нагляд за нею.

  Ворон пирхнув так гучно, ніби поперхнувся тирсою.

— Пха! Ніби я й так за нею не наглядаю! Теж мені обмеження. Гаразд, давай листа. Але запам'ятай: якщо я втраплю у засідку, я до кінця свого часу на тому світі тобі являтимусь і вимагатиму кави!

  Вхопивши дзьобом перев'язаний сувій, ворон вислизнув у вузьке віконце й полетів прямо до Головного судді, адже саме на нього очікував увесь цей час Суддя.

  Чекати довелося недовго. За якийсь час над пустирем знову пролунало важке лопотіння крил. Запилений і розпатланий Архип повернувся, несучи у шкіряному кошелі маленький запечатану колбу із темного скла.

  Коли Люціан обережно витяг затичку й підніс суміш до світла каганця, мені достатньо було лише глянути на рідину. Моє відьомське чуття миттєво відгукнулося знайомим холодом: як не дивно, цього разу це була точно та сама отрута, що й під час першого нападу.

  Нам не знадобилися ані складні дистиляції, ані багатогодинні прогрівання у ретортах. Мені достатньо було взяти тонку голку, проколоти пучку й пустити лише одну краплину власної крові у слоїк. Відьомська сила, що жила у моїх жилах, вступила в реакцію з отруйним виваром — рідина зашипіла, блиснула фіолетовим спалахом й умить перетворилася на золотаву протиотруту.

  Проте цього разу Алхімік вирішив, що йому потрібні залізні гарантії. Він чудово пам'ятав, як швидко влада забуває свої обіцянки, коли небезпека минає. Головний суддя пообіцяв недоторканність йому і тим, хто допомагав урятувати принца. Він особисто виписав грамоту з великою сургучевою печаткою, яка дозволяла проїзд без огляду через любу варту королівства та гарантувала, що людина, яка несе при собі цей сувій, є недоторканною.