РОЗДІЛ 70

  Шлях назад до столиці зайняв кілька годин, і кожен крок по слизькому камінню давався так, ніби ми йшли по лезу ножа. Полог непомітності доводилося тримати то тонким, заледве відчутним маревом, то натягувати туго, коли поблизу чувся тупіт кінного патруля чи важкі кроки вартівників. Ми завмирали в глухих затінках між кам'яницями, намагаючись навіть дихати через раз, а тоді швидким, безшумним кроком долали відкриті перехрестя, поки туман ховав наші постаті.

  Коли ми нарешті спустилися крізь проіржавілі ґрати в зливний колектор і добралися до потрібного сховку в Нижньому місті, сили були на межі. Проте прихисток, який знайшов Архип, виявився вартим усіх поневірянь.

  Підпільна друкарня ховалася в глибокому, вогкому підвалі під майстернею старовинного палітурника. Тут не було пихатих урядовців чи панства з Палати. Гільдія друкарів виявилася звичайними робітниками без жодних аристократичних родоводів. Це були прості, жилаві чоловіки з почорнілими від олова та свинцю пальцями й важкими, зашкарублими долонями, які щиро вірили, що аристократія завжди плете інтриги та мріє лише про те, як нажитися на простих людях.

  Магістра прийняли тепло, із глухою повагою, у якій відчувалася справжня надія. Для цих людей вчений, оголошений ворогом корони, був не злочинцем, а такою ж жертвою свавілля можновладців, як і вони самі. На мене ж у цьому гамірному тлумі взагалі ніхто не звертав уваги: у драному плащі я здавалася лише мовчазною сиротою-помічницею, котрій не варто ставити зайвих запитань.

  Потягнулися довгі, монотонні дні переховувань. Наш світ звузився до лабіринту підземних колекторів, занедбаних підвалів та нічних перебіжок від одного сховку до іншого. Варто було варті пронюхати щось про один квартал, як ми вже зникали крізь темні зливні ходи в інший край Нижнього міста.

  Люціан часу даремно не гаяв. Скориставшись надійними людьми з друкарського цеху, йому вдалося передати шифровану вісточку Кернбаху й відправити вірного посильного за частиною збережень. Монети дали змогу абияк прилаштуватися в бідняцьких кварталах на околиці столиці, куди міська варта потикалася рідко і лише великими загонами.

  Для мене Люціан знайшов окремий прихисток — крихітний, напіврозвалений будиночок із похиленим дахом на самому краї старого пустиря, де колись стояли гончарні печі. Цей напівповалений мур дозволяв тренувати свою силу спокійно й непомітно для чужих очей.

  Архип тим часом перетворився на головні очі й вуха нашого підпілля. Ворон кружляв над містом від світанку до сутінків, підслуховував розмови на дахах урядових кам'яниць, біля шинків та на ринкових майданах. Птах став просто незамінним: він знав, де стоять вартові дозори, які чутки ходять між купцями і про що шепочуться служники аристократів.

  Минали тижні, і варта у місті поволі розслабилася. Судді вирішили, що ворог корони номер один — магістр Люціан Солвен — давно покинув місто й навряд чи колись повернеться, адже шукати його у столиці здавалося їм безглуздям. Допити втихомирилися, а розшукові пости біля брам стали лінивими й байдужими.

  Одного разу ворон приніс із верхніх кварталів доволі цікаву новину, на яку спочатку ніхто не звернув належної уваги. Голова Королівського Банку, поважний і скупий дідуган, раптово одружився з якоюсь невідомою красунею з іншого міста, яку до цього часу ніхто в столиці не бачив і не знав. Жінка з'явилася нізвідки, проте після весілля старий банкір наче втратив здоровий глузд, виконуючи любі забаганки дружини.

  Водночас у місті діялися й інші дивні речі. Після зникнення Люціана золото в королівській скарбниці дивним чином перестало перетворюватися на порох. Суддівська Палата голосно оголосила це своєю перемогою, переконуючи всіх, ніби «головного ворога знешкоджено».

  Принц повністю видужав після тривалої недуги, підвівся з ліжка й наближався час його коронації, адже скоро йому мало виповнитися вісімнадцять років. Місто готувалося до пишних урочистостей.

  Однак Люціан не зневірювався. Сидячи ночами над кресленнями та схемами перерваного алхімічного процесу, він похмуро хитав головою. Алхімік непохитно вірив, що змовники знову спробують зашкодити принцу до того, як той одягне вінця й увійде в повні права володаря цих земель.

  Тим часом мої сили ставали дедалі сильнішими. Навчання з Архипом давало свої дивовижні плоди. Я більше не валилася із ніг від найменшого сплеску магії. Я вже вміла лікувати невеличкі поранення, просто торкаючись пальцями й спрямовуючи туди м'яке тепло. Я безпомилково відчувала, яка саме трава потрібна для мазі чи цілющої настоянки, варто було лише провести долонею над сохлим листям. З'явилося нове, гостре відчуття: я за сотню кроків знала, коли хтось є поряд, і відчувала небезпеку задовго до того, як з-за повороту з'являлася чиясь тінь.

  Нам вдавалося ховатись у всіх на виду, злившись із біднотою Нижнього міста. Друкарський цех набирав сили щодня. Все більше людей — від шевців до портових вантажників — намагалися допомогти підпіллю їжею, прихистком чи просто мовчанням. Аристократи ж, наче наосліп, вводили все вищі й вищі податки, намагаючись вичавити останнє з людей до коронації, аби профінансувати бенкети та лицарські турніри, чим викликали лише глуху лють у завулках.

  У цьому вихорі тривог і тренувань непомітно спливав час. Мені виповнилося сімнадцять років.

  Я відчувала, як сильно змінилася за цей час. Стала сильнішою, стрункішою та набагато впевненішою в собі. Я вже не боялася варти чи можливого переслідування, адже завжди могла тихо зникнути за поворотом, розчинившись у вечірніх сутінках, мов дим. Від тієї сполоханої сироти із монастирського подвір'я не лишилося й згадки.

  І тоді сталося те, чого так уперто й тривожно чекав Люціан.

  Одного глухого осіннього вечора, коли над пустирем висів вогкий туман, а до коронації лишалися вважані дні, віконна рамка мого будиночка рвучко забриніла. До кімнати, важко лопочучи крилами, ввалився Архип.