РОЗДІЛ 68

  Я важко зітхнула, відчуваючи, як запекла втома остаточно мене накриває.

— Ви йдіть... тікайте далі, магістре, — згасаючим шепотом витиснула я, спираючись спиною на вогкий, шершавий стовбур сосни. — Я більше не можу. Покинете мене тут — матимете час.

— Е, ні, Ніто. Так діло не піде, — відрізав Солвен.

  Сутінки западали над ярами стрімко, вкриваючи покручені сосни вогким мокротинням. Попереду, за крутим вигоном, затріщали сухі гілки й пролунало важке рипіння дерев'яного осі. Люціан рвучко притис мене до себе й затяг за виступ мокрої скелі.

  У тумані, ледь не зачепивши колесом похилений межовий стовп, виринув важкий віз. Троє селян у засмальцьованих кожухах гарячково лаялися, намагаючись повернути стомленого коня на вузькому путівці.

— Казав тобі, дурню, не повертай за яром! — гримав один із них, штовхаючи застрягле у багнюці колесо. — Це дорога до закинутих вугільних шахт! Тут тільки вовки та залізняки з дозорів блукають!

— Та звідки я знав, що в такій темені тут ліс почнеться?! — огризався другий, хльоскаючи віжками. — Повертай оглоблями назад на тракт, поки варта нас за якихось волоцюг не прийняла!

  Віз із тріском розвернувся прямо на п'ятачку біля глухого вигону й, гуркочучи деревом по каменю, потягся назад до головного шляху. Вони так і не зазирнули в темну улоговину під скелею. Люди навіть не здогадувалися, що за три кроки від них у затінку ялівцю затамували подих втікач з-під цієї самої варти та знеможена відьма.

  Коли тупіт їхнього коня остаточно затих у ярах, Люціан, не гаючи ні секунди, підхопив мене на руки. Залізо важких кайданів, що звисали з його зап'ястків, холодно й боляче брязнуло об мої ребра, але сам Алхімік навіть не похитнувся. Хоч його долоні були загартовані роками праці біля лабораторних печей, сушильних шаф та скляних реторт, зараз у постаті чоловіка відчувалася дивовижна, якась затята упертість.

— Архипе! — гукнув він уперед, до темних ялинових верхівок, де мовчазною тінню кружляв птах. — Знайди нам сховок! Негайно! Ми повинні заховатися десь поруч!

  Світ перед моїми очима остаточно розмився у суцільне сіре марево. Я стулила повіки, провалюючись у важку, бездонну темряву.

  Коли я нарешті прийшла до тями, ані тяжких подихів магістра, ані вогкого соснового туману поруч уже не було. Я лежала на товстому шарі сухого моху та чиєїсь старої соломи у вузькому кам'яному заглибленні. Повітря тут смерділо застояною пилюкою та кіптявою.

  На похиленому дерев'яному ящику біля стіни чадів древній, засмальцьований каганець. Його слабеньке, каламутне полум'я більше випускало чорних струменів, ніж давало світла, вихоплюючи з пітьми похмурі кам'яні склепіння та низький лаз, що вводив углиб закинутих штолень.

  Я поволі підвелася на ліктях і важко кліпнула. Неподалік, сидячи на виступі скелі, Люціан оглядав власні руки. Кайданів на ньому більше не було — лише на зап'ястках червоніли глибокі, натерті залізом смуги. На кам'яній долівці поруч лежали розбиті ланки та заляпаний мастилом важкий металевий клинець.

— Як... як ми тут опинилися? — прошепотіла я, намацуючи пересохлим язиком гаряче піднебіння.

Солвен рвучко розвернувся на мій голос. Його обличчя в каламутному відблиску каганця здавалося затягнутим глибокими тінями, але очі дивилися пильно.

— Ти знепритомніла. Я ніс тебе на руках аж сюди, до цих печер, — спокійно промовив він, підходячи ближче й простягаючи мені глиняний черепок із чистою джерельною водою. — Перенапруження. Тобі треба відпочити ще трішки, ти надто виснажена. Поспи. Завтра коли остаточно стемніє, ми повернемося в місто. Тобі потрібна гаряча їжа та тепло, а не ці занедбані шахти.

  Я зробила кілька жадібних ковтків. Вода трохи віддавала вапном і вогкою землею, але миттєво прояснила затуманений розум.

— А Архип?.. — запитала я, сполохано озираючись по темних кутках.

— Ворон поніс листа, — Люціан повільно присів на краєчок ящика біля каганця. — До друкарської гільдії. До їхнього, так би мовити, підпілля. Сподіваюся, ці газетні заколотники допоможуть нам розкопати правду та заховатися у всіх на виду, коли в місті почнеться справжній шум. А зараз відпочинь ще кілька годин. А тоді нам доведеться поговорити.

  Я вдячно заплющила очі й майже миттєво знову поринула у сон.

  Цього разу це був не важкий непритомний стан, а справжній, рятівний спочинок. Мені снилися дивовижні, незнайомі речі: вільний політ під холодним, сяючим місяцем над верхівками буйних безкрайніх лісів, запах вітру й неосяжна височінь. А потім явився дивний будинок із високими різьбленими віконницями та плетеним диким виноградом на сивих мурах. Звідти лунав неймовірно мелодійний, ніжний голос молодої жінки, яка співала ніжну колискову. У тому співі не було ні смутку, ні страху — лише прозорий спокій. Крізь сон я відчувала тепло та внутрішнє піднесення, наче... наче я нарешті повернулася додому. До справжнього, рідного дому, якого ніколи не мала в похмурому монастирі Святої Евлалії.