РОЗДІЛ 67

  За кілька хвилин на широке дерев'яне підвіконня покинутої крамнички неподалік безшумно впала важка чорна тінь. Ворон крутив головою в усі боки, певно, намагаючись розгледіти нас у порожньому завулку.

  Ми тихо підійшли ближче, лишаючись під покровом.

— І де це дівчисько волочиться? — роздратовано прокаркав Архип сам до себе, вигладжуючи дзьобом пір'я на грудях. — Я тут, розумієш, усе розвідав, новини несу, а їх і сліду немає! Попадуться вони мені...

— Ми тут, — шикнула я, ступивши прямо до підвіконня й трохи ослабивши полог, аби ворон побачив наші постаті. — І я не дівчисько, Архипе.

— Гаразд, гаразд, двонога, — буркнув птах, рвучко переступивши лапами й нахохлившись. — Без ранкової кави я стаю надто нервовим, ти повинна це розуміти як ніхто інший. Та менше з тим. Слухайте уважно.

  Він нахилився нижче, позираючи на нас своїм єдиним зрячим, вугільно-чорним оком:

— Відразу за Східною брамою шлях розходиться на три боки. Один із них, той що повертає праворуч, веде прямо до старого соснового лісу. Там, за заросшими ярами, є покинуті вугільні шахти. Це, мабуть, найкращий і найпростіший вихід у нашій ситуації — там можна сховатися бодай на якийсь час.

  Ворон зробив паузу, клацнув дзьобом і додав значно тихіше:

— Однак є ще один варіант. Він здається мені більш правильним і має всі шанси на успіх. Що, коли ми взагалі не тікатимемо далеко від міста? Наскільки я пам’ятаю, у тебе, заучко, є знайомі у друкарському цеху. Так-так, Солвене, саме ті, кого ти завжди гидливо називав «жовтою пресою». Ті, що друкують усякі вигадки для міщан, плітки про аристократів, таємниці та розслідування незвіданого. Вони мають напівлегальні верстати у підвалах і точно є ворогами наших ворогів. А саме ці пихаті пани з аристократії, я переконаний на тисячу відсотків, і стоять за змовою проти корони. Цей шлях набагато небезпечніший, але він може бути єдиним правильним. Звісно, якщо ти хоч колись хочеш довести свою невинність і повернути своє чесне ім'я.

  Люціан важко зітхнув. Його заковані в залізо руки ледь помітно здригнулися, брязнувши ланцюгом.

— В першу чергу мені потрібно зняти оці кайдани, — суворо перебив він птаха, навівши на нього холодний, вимогливий погляд. — Вони надто привертають увагу, тобі не здається? Будь-який перехожий за містом відразу збагне, хто перед ним.

— Ну що ж, тоді старі шахти нам у поміч, — погодився ворон. — Знімемо залізо, зберемося з думками, а вже потім повернемося у місто й шукатимемо справжніх зрадників.

  Я лише тихо зітхнула, опускаючи очі. Усередині не лишилося ані краплі наснаги. М'язи нили, перед очима плавали сірі плями, а в голові гуділо, мов у спорожнілому мідному казані. Мені здавалося, що варто нам зробити ще бодай десяток кроків за міський мур, як я впаду просто на вогку землю й засну на ходу. Дике нервове напруження останніх годин та безнастанна концентрація на магічному пологу випили з мене всі фізик і душевні сили.

— Ну то що, я вважаю, все вирішено? — запитав Архип, подивившись на мене. — Ніто, ти як? Готова? Рушаємо, у нас дуже мало часу. Доки у залі суду не підняли ґвалт. Дивно що досі тишина.

  Я мочки кивнула й міцніше стиснула холодну долоню Алхіміка.

  Ми вирушили до брами. Я знову підняла пелену, укутуючи нас обох, і ми ступили під високі кам'яні склепіння Східних воріт. Ми проходили повз вартових, які розтяглися біля зливного жолоба, минали селянські вози з капустою й не зупинялися ні на секунду. Птах упевненно вів нас витоптаним, місцями вже занедбаним шляхом, яким майже ніхто не користувався після того, як закрили вугільні промисли.

  Шлях під гору здавався нескінченним. Кожен крок по глиняній багнюці віддавався важким болем у суглобах. Осінній туман осідав на моєму плащі дрібними краплями, плутався у волоссі й в’їдався під комір.

  Люціан мовчки йшов поруч. Навіть під накриттям магії його хода залишалася твердою, хоч залізні кайдани на ногах щоразу болісно вдаряли по кісточках. Вже біля перших покручених сосен, де дорога остаточно перетворювалася на вузьку стежку між заросшими ровами, він раптом стишив крок, не випускаючи моєї руки.

— Ти знемагаєш, Ніто, — тихо мовив він. Попри холод, його голос пролунав дивовижно м'яко, без звичної сухості наставника. — Твоя рука тремтить, мов сухостоїна на вітрі.

— Все... все гаразд, магістре, — витиснула я через силу, намагаючись тримати потік і не розімкнути захисне марево. — Нам треба дістатися шахт.

— Не гаразд, — відрізав він і зупинився прямо посеред стежки, оглядаючи темні соснові стовбури. — Ми вже за межами воріт. Тут немає жодної душі. Зніми це... що б це не було. Ти впадеш без тями, якщо продовжуватимеш.

  Я здригнулася від його слів. Поволі, із болісним важким вдихом, я дозволила прозорій пелені розчинитися в осінньому повітрі. Ноги негайно підкосилися. Світ довкола хитнувся, і я б неодмінно повалилася у мокру траву, якби Люціан не підхопив мене за плечі своїми закованими в залізо руками.

  Його кайдани холодом обпекли мою шию, але він утримав мене, не давши впасти.

— Дякую... — прошепотіла я, ледве зводячи подих і спираючись на його суконний жупан.

— Нема за що дякувати, — похмуро мовив Солвен, але його руки не розтискалися, поки я не відчула під ногами тверду землю. — А тепер, поки птах шукає вхід до шахти, ти розкажеш мені, звідки в тебе це. І що саме ми зробили в залі суду.

  Він не запитував про відьомство прямо. Люціан був надто розумний, аби вимовляти це слово вголос у королівстві, де за нього спалювали живцем. Але в його сірих очах, що уважно вдивлялися в моє обличчя, більше не було строгості господаря. Там була дика, тривожна невизначеність і запитання, від відповіді на яке залежало все наше подальше життя.

  З верхівки найближчої ялини пролунало тривожне, різке каркання Архипа. Ворон стрімко злетів донизу, махаючи крилами:

— Рухайтесь! Негайно! Хтось прямує цим шляхом вслід за нами. Треба зачаїтися десь.